Слава ЗСУ!

Жінка, яка сиділа поряд із ним, схопилася з приглушеним криком і, ледве поглянувши на Конана, спрямувала палаючий погляд на Валерію. Вона була висока, гнучка — і, поза сумнівом, найвродливіша в цій залі. Одягом вона була не надто обтяжена — два шматки яскраво-червоної із золотом матерії заміняли їй спідницю. Пов’язка на грудях і обруч на голові були прикрашені діамантами. І лише у неї, єдиної зі всього цього смаглявого народу, не було звичайного шалу в очах.

Вона не зронила ні слова й лише стояла зі стиснутими кулаками, вдивляючись у Валерію.

Чоловік на троні зі слонової кістки аж ніяк не змінив виразу обличчя.

— Князю Ольмек! — звернувся до нього Техотль і вклонився, широко розкинувши руки. — Я привів союзників зі світу за лісом. У Залі Тецкоті Палаючий Череп убив мого товариша Хицмека…

— Палаючий Череп! — залою пробіг переляканий гомін.

— Саме так! Я повернувся й побачив Хицмека на підлозі з перерізаним горлом. І, перш ніж я схаменувся, Палаючий Череп напав на мене. Я глянув на нього, і кров захолола в моїх жилах, і мозок розтанув у моїх кістках. Я не міг ані втікати, ані битися — тільки чекав удару. І тоді з’явилася ця білошкіра жінка й зарубала його своїм мечем. Слухайте — це був всього лишень пес із Ксоталанка, який пофарбував свою шкіру в білий колір і надягнув на голову череп давнього чаклуна! Тепер цей череп розлетівся на сто шматків, а той, хто його носив, мертвий!

Невимовна жорстока радість звучала в останніх його словах, і дикі крики слухачів вторили їй.

— Це ще не все! — закричав Техотль. — Слухайте далі. Коли я заговорив із нею, на нас напали четверо ксоталанкійців! Я вбив одного — ось рана, залишена ним, вона сама свідчить про жорстокий бій. Двох убила вона. Але нам уже погано доводилося, коли в боротьбу вступив цей воїн і розбив голову четвертому! Так! П’ять цвяхів з яскраво-червоними головками вб’ємо ми в стовп помсти!

Він указав на колону з чорного дерева, що зводилася над тронним постаментом. Сотні яскраво-червоних цяток укривали її відшліфовану поверхню — червоноголові цвяхи, убиті в чорне дерево.

— П’ять червоних цвяхів за п’ять ксоталанкійських життів, — тріумфував Техотль, і жахаюча радість, написана на лицях людей, позбавляла їх людського вигляду.

— Хто ці люди? — запитав Ольмек низьким голосом, що нагадував віддалений рев буйвола.

Ніхто з мешканців Ксухотля не говорив голосно, немов тиша порожніх кімнат і безлюдних залів панувала й у їхніх душах.

— Я Конан із Кімерії, — відповів варвар. — А ця жінка — Валерія з Червоного Братства, аквилонська піратка. Ми дезертирували з армії на кордонах Дарфару і хочемо дістатися узбережжя.

— Ви ніколи не дістанетеся узбережжя! З Ксухотля немає виходу! Решту життя ви проведете в цьому місті!

Жінка на троні говорила це голосно й швидко.

— Що ти маєш на увазі? — прогарчав кімерієць, поклавши долоню на руків’я меча, і став так, аби бачити всю залу. — Чи ви маєте нас за полонених?

— Ти не так її зрозумів, — втрутився Ольмек. — Ми ваші друзі. І не затримаємо вас проти волі. Та, боюся, обставини не дозволять вам залишити Ксухотль.

Він глянув на Валерію і швидко опустив очі.

— Ця жінка, — сказав він, — зветься Таскелою, вона княгиня народу Текультлі. А зараз подайте нашим гостям їжу й напої — без сумніву, вони голодні після далекої дороги.

І він указав на стіл зі слонової кістки. Наші шукачі пригод обмінялися поглядами й сіли за стіл. Кімерієць був виповнений підозр: його суворі блакитні очі невпинно шастали залою, а меч був під рукою. Проте від наїдків й випивки він не відмовився.

І все сильніше притягала його погляд Таскела, хоча сама вона наполегливо продовжувала розглядати білотілу супутницю Конана.

Техотль перебинтував свою рану шматком шовку і теж сів за стіл пригощати своїх нових друзів. Він уважно розглядав кожну страву чи напій і все пробував сам, перш ніж подати гостям. Поки вони підкріплювалися, Ольмек мовчки дивився на них з-під густих чорних брів. Поряд, уперши підборіддя в долоні, сиділа Таскела. Її чорні загадкові очі, сповнені дивним світлом, ані на мить не відривалися від гнучкої постаті Валерії. Позаду трону вродлива, але похмура дівчина поволі гойдала віялом зі страусових пер.

На закуску подали химерні плоди — невідомі мандрівникам, але смачні. Легке червоне вино також мало особливий гострий присмак.

— Ви прийшли здалеку, — сказав нарешті Ольмек. — Я читав книги наших батьків. Аквилонія лежить іще далі, ніж землі стигійців і шемітів, за королівствами Аргос і Зингара, а Кімерія ще далі, ніж Аквилонія.

— Такі ми вже з нею мандрівники, — безтурботно сказав Конан.