Слава ЗСУ!

— Але як вам удалося пройти крізь ліс — зрозуміти не можу, — продовжував Ольмек. — У давнину кілька тисяч воїнів ледве зуміли подолати всі небезпеки лісу.

— Правду кажучи, нам трапилося одне коротконоге страховище трохи більше від слона, — байдуже сказав Конан, беручи келих, наповнений Техотлем з очевидним задоволенням. — Та ми його вбили, і більше ніяких неприємностей не було.

Карафа з вином випала з рук Техотля і розбилася об підлогу. Він знову зблід. Ольмек схопився, усі інші перелякано й здивовано дивилися один на одного. Деякі опустилися на коліна. Тільки Таскела була байдужа — Конан із подивом зауважив і це.

— Що таке? — запитав він. — Чому ви в мене втупилися?

— Ти… Ти вбив бога-дракона?

— Бога? Дракона вбив, справді. А що, не можна хіба? Адже він збирався нас зжерти.

— Але ж дракони безсмертні! — вигукнув Ольмек. — Можна перемогти подібного до себе, але ніколи ще жодна людина не вбивала дракона. Тисячі воїнів, яких наші батьки вели в Ксухотль, не могли з ними упоратися! Мечі ламалися об їхню луску, як тріски!

— Ось коли б ваші предки здогадалися вимочити списи в отруйному соку яблук Деркето, — набивши рот, повчав Конан, — а потім увіткнули б у драконове око чи пащу, то швидко б переконалися, що дракони не більш безсмертні, ніж усяке інше ходяче м’ясо. Ця дохлятина лежить десь на узліссі. Якщо не вірите — підіть і подивіться.

Ольмек дивився на нього з величезним подивом.

— Саме через драконів наші предки сховались у Ксухотлі, — сказав він. — Вони не зважилися перетнути рівнину і знову заглибитись у джунглі. Проте й без того десятки людей загинули в пащах чудовиськ, перш ніж дійшли до міста.

— Отже, це не ваші предки збудували Ксухотль?. — запитала Валерія.

— Він вже був тут, коли ми вперше прийшли сюди. І навіть його звироднілі жителі не знали, скільки років він існував.

— Твій народ прийшов сюди з озера Зуад? — запитав Конан.

— Так. Понад півстоліття тому плем’я тлацитлан повстало проти стигійського короля і, зазнавши поразки, втекло на південь. Довгі тижні йшли вони через савани, пагорби й пустелі, поки не дісталися величезного лісу. Ішли тисячі воїнів із дружинами та дітьми. І в цьому лісі напали на них дракони, і багато кого розірвали на шматки. І нажаханий народ тікав від них до самої рівнини, посередині якої стояло місто Ксухотль. Вони отаборилися під стінами, не наважуючись покинути рівнину, бо з лісу доносилися звуки міжусобної битви потвор. Проте на рівнину вони не виходили. Мешканці міста зачинили браму й зі стін обсипали нас стрілами. І ця рівнина стала в’язницею племені тлацитланів, тому що повернення через джунглі було б безумством. І першої ж ночі до табору таємно проник раб із міста, людина тутешньої крові. У юності він разом зі своїм загоном заблукав у лісі, і всіх, окрім нього, зжерли дракони. До міста його впустили, але зробили рабом. Звали його Толькемек.

Очі Ольмека при цьому запалали, а багато хто в залі заходився плюватись і бурмотіти прокльони.

— Він пообіцяв нашим воїнам відчинити браму, а навзамін зажадав подарувати йому всіх, кого візьмуть у місті живцем…

…На світанку він відчинив браму. Воїни кинулись усередину, і зали Ксухотля залилися кров’ю. В місті жили лише кілька сот людей, жалюгідні залишки великого народу. Толькемек казав, що вони прийшли сюди давним-давно зі Старої Косали, коли предки тих, що нині заселяють Косалу, вдерлися з півдня і прогнали тамтешніх жителів. Вони довго йшли на захід, поки не знайшли цю оточену лісами рівнину, заселену плем’ям чорних.

Негрів вони обернули в рабство й почали споруджувати місто. У східних горах вони здобували і яшму, і мармур, і ляпіс-лазур, і срібло, і золото, і мідь. Винищили стада слонів заради іклів. Коли будівництво було закінчене, усіх рабів перебили. Їхні чарівники зміцнили безпеку міста за допомогою своєї жахливої магії: вони воскресили драконів, що колись заселяли ці місця і чиї кістки можна знайти в джунглях. Вони наживили на ці кістки плоть і вдихнули в них життя. І чудовиська знову пішли по землі, як за часів, коли світ був ще зовсім юним. Проте закляття магів тримало їх у лісі, не пускаючи на рівнину.

Багато сторіч жив народ Ксухотля у своєму місті, обробляючи поля за стінами, доки мудреці не навчилися вирощувати овочі, які зовсім не вимагають ґрунту і черпають усе необхідне просто з повітря. Так пересохли зрошувальні канали, і так почалося розкладання суспільства. Вони вже були вимираючою расою, коли наші предки прорубалися крізь джунглі на рівнину. Великі чарівники до того часу вже вимерли, а їхні заклинання були забуті. Вони не змогли протиставити нам ані магію, ані меч.