Слава ЗСУ!

Люди, яким доводилось у справах державної ваги відвідувати цей будинок, захлиналися від захоплення, змальовуючи пишне вбрання кімнат і залів, але розгублено замовкали, коли йшлося про слуг. По суті всі вони бачили лише одного слугу: високого мовчазного дідуґана на ім’я Джока. Крім нього, у будинку був, мабуть, ще хтось, очевидно, раб: багато хто звернув увагу на шум, що долинав інколи з внутрішніх кімнат, але винуватця його не бачив ніхто. Проте, що б там не говорили, найдавнішою людиною в цьому будинку був сам господар — Червоний Жрець Набонідус. Його надзвичайні здібності інтригана й підтримка, якої надавали йому навіть з-за меж королівства, швидко висунули його на перше місце в державі. Народ, канцлер і король, наче безвольні ляльки, сіпалися на нитках, кінці яких міцно стискала рука Червоного Жерця.

Муріло видерся на мур, зіскочив у сад і причаївся під кроною найближчого дерева, що тихо шелестіло густим листям. Силует будівлі чітко вирізнявся на тлі нічного неба, жодної іскорки світла не було видно у вікнах. Юнак обережно продирався крізь колючий чагарник, його розпалена уява заповнювала все навколо таємничим життям — він напружено чекав того моменту, коли з темряви кинеться до нього напружене в стрибку тіло величезної тварини. Муріло вельми сумнівався в тому, що його меч зупинить люту атаку бестії, але відступати не збирався — зрештою, чи не однаково, померти під сокирою ката чи в пащі розлюченого пса.

І раптом він перетнувся через щось масивне й водночас м’яке. Юний аристократ нахилився, намагаючись розгледіти в зоряному світлі несподівану перешкоду, — і відсахнувся з жаху. Біля йогощг лежав труп величезного пса. Шия собаки була скручена, а на тілі зяяли криваві рани, схожі на сліди укусів, залишених чиїмись гігантськими щелепами. Юнак перелякано озирнувся, його тіло пройняв дрож, але він уперто просувався вперед, прямуючи до зануреного в тишу й морок будинку. Перші ж двері, які він обережно штовхнув, виявилися відкритими. Він сильніше стиснув руків’я меча й переступив через поріг. Тут починався довгий напівтемний коридор, слабо освітлений промінчиками світла, які проникали крізь запону, що прикривала вхід до зали.

Мертва тиша висіла в повітрі.;

Муріло прокрався коридором і припав до щілини в запоні — перед його очима постала яскраво освітлена кімната з вікнами, ретельно затягнутими оксамитовими шторами. У кімнаті нікого не було. Нікого, якщо мати на увазі живих людей, бо на безформній купі переламаних, спотворених меблів і зідраної зі стін драпіровки, що валялася посеред кімнати, лежала мертва людина. Вона лежала на животі, і її голова була неприродно повернена так, що підборіддя стирчало через плече. На обличчі мерця застигла лиха усмішка. Уперше цієї ночі Муріло відчув, що його рішучість слабне. Він невпевнено озирнувся, але перспектива сокири й колоди додала йому сміливості, і Муріло зробив крок до кімнати, намагаючись не дивитися на тіло посеред неї. Він ніколи доти не бачив цієї людини, але здогадувався, що це Джока — похмурий слуга Набонідуса.

Діставшись до розчинених дверей на протилежному кінці кімнати, він трохи відсунув запону вбік і зазирнув до великої круглої зали з галереєю, що тяглася уздовж стіни на половині висоти між блискучою запоною й високою стелею. Ця зала була мебльована зі справді королівською розкішшю. Посеред неї стояв величезний різьблений стіл із червоного дерева, на якому величалися безліч блюд з екзотичними стравами й глеки з вином. Поряд… Муріло скам’янів — на кріслі, що стояло поряд зі столом, спиною до нього сидів хтось, зодягнений у пурпурні шати, знайомі всім і кожному в королівстві. Широкі рукави приховували руки, що розслаблено лежали на бильцях крісла, голова, прикрита яскраво-червоним каптуром, схилилася набік у роздумі. Саме таким Муріло сотні разів бачив Набонідуса в королівському палаці.

Проклинаючи зрадницьке калатання серця, юнак звів свого меча й підкрався мало не впритул до столу. Яскраво-червона постать у кріслі навіть не ворухнулась. Судячи з усього, обережні кроки юнака лишилися непочутими. Може, Червоний Жрець спить? Останній крок відділяв, Муріла від його ворога, коли той, що сидів у кріслі, підвівся й обернувся.

Ноги в Муріла підкосились, обличчя вкрилося мертвотною блідістю, руків’я меча вислизнуло з обм’яклої долоні, і клинок дзенькнув, дряпаючи мармурову плиту підлоги. Із посинілих губ юнака вихопився пронизливий крик, відлуння якого змішалося з гучним гуркотом тіла, що впало.

У будинку Червоного Жерця знов запанувала тиша.

2

Незабаром після того, як Муріло пішов, Атікус приніс в’язневі тацю, на якій стояла миска з величезним шматком м’яса й глек із пивом. Конан жадібно накинувся на їжу. Поки він їв, Атікус розпочав обхід в’язниці, аби перевірити, чи все йде за планом, і ще раз переконатися в тому, що поблизу немає чогось підозрілого, здатного завадити втечі. Але вже в кінці обходу його перехопив і заарештував патруль гвардійців. Проте Муріло помилявся, гадаючи, що між арештом стражника й запланованою втечею Конана було щось спільне. Причина арешту була інша: сумління Атікуса обтяжувало чимало мерзотних справ, відомості про одну з них саме потрапили до влади. На місце Атікуса заступив інший стражник — тупий і обмежений солдафон, щиро переконаний у тому, що немає на землі справи, важливішої за ту, якою йому довелося займатись.