Слава ЗСУ!

Переходячи невелику галявину, Конан відчув, що за ним стежать. Він зупинився в кущах, чуючи голоси колоністів, що віддалялися. Потім хтось покликав його з того боку, звідки вони вийшли:

— Конане! Конане! Зачекай, Конане!

— Бальт! — вигукнув здивований кімерієць і сказав неголосно: — Я тут!

— Зачекай мене, Конане! — голос звучав голосніше. Конан спохмурнів і вийшов на поляну.

— Якого біса ти тут робиш? Присягаюся Кромом!

Він осікся, і дрож пробіг по його спині. На тому боці галявини на нього чекав зовсім не Бальт. Дивне сяйво струмувало між дерев. Воно рушило до нього — мерехтливий зелений вогонь, що впевнено рухався до мети.

Сяйво зупинилося за два кроки від Конана. Він намагався розпізнати затьмарені світлом контури. Зелений вогонь мав матеріальну основу, він лише огортав якусь ворожу живу істоту, але яку? Тут, на подив воїна, зі світного стовпа зазвучав голос:

— Чого ж ти стоїш, як баран на бійні, Конане?

Голос був людський, але якось дивно вібрував.

— Баран? — у гніві закричав Конан. — Невже ти гадаєш, що я злякався поганого болотяного демона? Мене покликав друг!

— Я кричав його голосом, — відповів демон. — Ті, за кими ти йдеш, належать моєму брату — я не можу залишити його ножа без їхньої крові. Але ти мій. О бовдуре, ти прийшов сюди з далеких сірих пагорбів Кімерії, щоб загинути в нетрях Конайохари!

— У тебе вже була можливість дістати мене! — гарикнув Конан. — Чому ж ти тоді мене не вбив?

— Тому що брат мій тоді ще не пофарбував чорною фарбою черепа і не кинув його у вічно палаючий на чорному жертовнику Гуллаха вогонь, ще не шепнув твоє ім’я духам пітьми, які відвідують гори Похмурого Краю. Але пролетів над Мертвими Горами нетопир і намалював твою подобу на шкурі білого тигра, яка висить перед великим будинком, де сплять Четверо Братів Ночі. Величезні змії в’ються біля їхніх ніг, а зірки, немов світляки, заплуталися в їхньому волоссі.

— Чого ж боги пітьми прирекли мене на смерть?

Щось — чи рука, чи нога, чи кіготь — метнулося з полум’я і швидко накреслило на землі знак. Знак спалахнув і згас, але Конан упізнав його.

— Ти наважився намалювати символ, який належить тільки жерцям Іргала Зага. Грім прокотився над Мертвими Горами, і святилище Гуллаха рухнуло від вихору із Затоки Духів. Цей вихор, посланець Чотирьох Братів Ночі, примчався й шепнув мені на вухо твоє ім’я. Людям твоїм кінець. Сам ти вже мертвий. Твоя голова повисне на стіні в святилищі мого брата. Твоє тіло зжеруть чорнокрилі й гостродзьобі Діти Іхиля.

— Так що це, сто чортів, у тебе за брат? — запитав Конан.

Меч уже був у нього в руці, тепер він потихеньку діставав сокиру.

— Зогар Заг, дитя Іргала Зага, який усе ще відвідує власний прадавній гай. Жінка з Гвавели переночувала в цьому гаї й народила Зогара Зага. Я теж народився від Іргала Зага, вогненної істоти з далеких земель. Зогар викликав мене з Країни Туманів. За допомогою заклинань, магії та власної крові він надав мені плоті цього світу. Ми з ним єдине ціле, об’єднані невидимими тенетами. Його думки — мої думки. Мене ранить удар, нанесений йому; він спливає кров’ю, коли ранять мене. Але я вже й так багато сказав. Тепер хай душа твоя розмовляє з духами Похмурого Краю. Вони тобі й повідають про давніх богів, які не згинули, а тільки дрімають у безодні й часом прокидаються.

— Хотів би я бачити, який ти маєш вигляд, — пробурчав Конан і приготував сокиру. — Ти залишаєш пташиний слід, гориш вогнем і говориш людським голосом…

— Ти побачиш, — донеслося з полум’я. — Ти про все дізнаєшся й понесеш ці знання із собою в Похмурий Край.

Полум’я спалахнуло й обпало, почало згасати. Почала вимальовуватися туманна постать. Спочатку Конан подумав, що це сам Зогар і є, загорнутий у зелений вогонь, але він був вищий на зріст — вищий від Конана, а в обличчі було щось диявольське, хоча він мав такі самі вузькі очі й гострі вуха, як і чаклун, От тільки очі були червоні, як вуглини.

Торс істоти, довгий і тонкий, був покритий зміїною лускою. Руки були людськими, але ноги закінчувалися трипалими лапами, як у гігантського птаха. По всьому тілу пробігали мерехтливі сині вогники.

І раптом ця тварюка повисла просто над ним, хоч і не робила жодного руху. Довга рука, озброєна серпоподібними кігтями, зметнулась і націлилася до його шиї. Конан дико закричав, відганяючи ману, і відскочив убік, одночасно метнувши сокиру. Демон ухилився від удару з неймовірною спритністю і знову огорнувся вогнем.

Коли демон убивав інших, його союзником був страх. Але Конан не боявся. Він знав, що кожна істота, одягнена в земну плоть, може бути вражена зброєю, якою б страшною вона, ця істота, не була.