Слава ЗСУ!

Похмурий, скривавлений, закутий у ланцюги Конан здавався серед цієї вишуканої розкоші прибульцем з іншого світу. Його блакитні очі люто виблискували під скуйовдженою гривою чорного волосся, що спадало на його низький широкий лоб. Тіло варвара буквально випромінювало життєву силу, що перетворювала всю оточуючу його пишність на порожню мішуру. Обидва королі в глибині душі усвідомлювали, що не можуть змагатися з кімерійцем у силі духу, і побоювалися дикої моці, що дрімала в його могутніх м’язах. Лише Тзоту, здавалося, не мучили подібні сумніви.

— Хай здійсняться наші бажання! — весело вимовив він. — І що швидше, то краще. А бажаємо ми дещо розширити межі королівства Котх.

— За рахунок мого королівства, чи не так, свиня? — зло кинув Конан.

— Та хто ти такий? — парирував Амальрус. — Розбійник із великої дороги, що заволодів короною, на яку маєш права не більше, ніж будь-який інший волоцюга. Ми готові викупити її в тебе.

— Викупити? — Конан голосно розсміявся. — Хоча… Що там розбійнику продати королівство. Ціна як-не-як пристойна: життя, та й смердюче золото на додачу! Ха! А як вам, тобі й тому кабанові, що валяється поряд із тобою, дісталися ваші корони? Батьки ваші билися за них, переносячи злигодні, вам же подали їх на золотих блюдцях. Ви ж пальцем не поворушили в боротьбі за корони, хіба що кілька пар братів відправили на той світ. Я ж добув собі корону своїми власними руками! Ви вилежуєтеся на м’яких подушках, хлебчете вино й просторікуєте про права на престол. Якщо хто-небудь узагалі має право на трон, то це я, я — присягаюся Кромом! Мені дісталася Аквилонія, знемагаюча в лапах такої ж, як ви, тварюки. Той теж усе вихвалявся, що роду його тисяча років. Країну роздирали розбрати баронів, народ до землі гнувся під гнітом податей і податків, свавіллю вельмож не було меж. А тепер? Хай спробує хто-небудь сьогодні пальцем зачепити без мого відома найнікчемнішого з моїх підданих. Податків же нижчих, аніж в Аквилонії, у всьому світі не знайдеш. А що ви можете сказати на це? Твій брат, Амальрусе, відтяв собі шмат королівства на півдні й плює на всі твої потуги відвоювати його назад. І чи не твої солдати, Страбонусе, облягають зараз, щонайменше, дюжину замків бунтівних баронів? Народ у ваших королівствах роздавлений тягарем непосильних поборів, а тепер ви й моїх підданих хочете пограбувати? Якщо б у мене були вільними руки, я розмазав би по підлозі ваші мізки!

Тзота холодно усміхався, спостерігаючи, як наливаються злістю обличчя його компаньйонів.

— Чи правда те, чи ні — про що ти говориш, тепер це не має жодного значення. Наші справи тебе не стосуються. Від тебе потрібна лише дрібниця: підпиши ось цей пергамент зі зреченням від трону на користь принца Арпелло Пеллійського. Навзамін одержиш п’ять тисяч лунів золотом, тобі повернуть коня й зброю, ну і, зрозуміло, проведуть до східного кордону.

— Тобто ви відішлете мене туди, звідки я колись прийшов до Аквилонії, — розпочинай, мовляв, усе спочатку, тільки тепер із тавром зрадника на чолі, — хрипко розсміявся Конан. — Арпелло, говориш? Я підозрював, що з цим пеллійським різником діло не просте. Він базікає, що має в жилах пару краплин королівської крові, цього вам цілком достатньо, щоб посадити його на трон і правити королівством від його імені. Ви навіть красти й грабувати не наважуєтеся відкрито, вам необхідний привід. Я ще не з’їхав із глузду, аби погоджуватися на це!

— Бовдур! — схопився з ложа Амальрус. — Не забувай, що ми можемо позбавити тебе не тільки корони, а й голови!

Відповідь Конана була не зовсім королівською, але точно відповідала його варварській натурі, так і не витравленій протягом років життя в цивілізованому світі: він просто плюнув Амальрусу в обличчя. Король Офіру злобно вискнув, схопився за меча й кинувся на кімерійця. Тзота перегородив йому шлях.

— Заспокойтеся, Ваша Величносте, ця людина — мій полонений.

— З дороги, чаклуне! — прохрипів Амальрус, доведений до шалу глузливим блиском блакитних очей Конана.

— Назад, я сказав! — гаркнув Тзота.

Його худа рука вилетіла з рукава, і лице Амальруса заволокла хмара пилу. Той скрикнув, похитнувся, випустивши меча, відступив на кілька кроків назад і безсило звалився на ложе. Жоден м’яз не затремтів на байдужих лицях стражників-кушитів. Страбонус ухопив тремтячою рукою чашу з вином і поспішно перекинув її в рот. Амальруса проймала дрож, він устав, опустив руки й потрусив головою. Його погляд почав набувати осмисленого виразу.

— Я мало не засліп, — прошепотів він. — Що ти зробив зі мною, чаклуне?

— Це нагадає тобі, хто тут хазяїн, — сухо відповів Тзота, повністю скидаючи маску чемного придворного. — Страбонус отримав свого часу урок, тепер і ти засвоїш. Я кинув тобі в очі трішки пилу, зібраного в стигійських гробницях. Якщо я зроблю це ще раз, ти блукатимеш у пітьмі до кінця днів своїх.