Слава ЗСУ!

Гілки дерев, перевиті виноградними лозами, діставали до зубців стіни. Вправно, як кішка, виліз він на дерево. Досягнувши точки над парапетом, Конан ухопився обіруч за товсту гілку, розгойдався і, вибравши момент, відпустив руки. Пролетівши повітрям кілька футів, він приземлився, знову ж таки як кішка, на стіні. Сівши навпочіпки, він дивився вниз, на вулиці цьо дивного міста.

Стіна оточувала невеликий майданчик, дроте будівель, зведених із зеленого каменя, було багато. Ці споруди мали два чи три поверхи, плоскі дахи, а взагалі відчувався чудовий архітектурний стиль. Вулиці, як спиці колеса, сходилися до восьмигранного майдану в центрі містечка, над яким підносилася оточена банями й вежами велична споруда, яка домінувала над містечком. На вулицях не видно було людей, ніхто не визирав із вікон, хоча сонце було вже досить високо. Пануюча тиша свідчила про те, що місто вимерло чи спустошене. Поряд із Конаном спускалася зі стіни вузька драбинка, нею віці рушив.

Споруди стояли так близько до стіни, що, минувши половину сходів, він опинився на відстані витягнутої руки від вікна. Конан зупинився, щоб зазирнути до середини. Вікна не мали ґрат, а шовкові завіски стягували сатинові стрічки. Він побачив кімнату, стіни якої покривала темна атласна тканина. Підлогу встеляли товсті килими, стояли лави з чорного полірованого дерева і балдахін із слонової кістки, оздоблений хутром.

Він уже посунув далі, коли зненацька почув, що хтось унизу наближається до сходів. Перш ніж невідомий повернув за ріг і побачив його на сходах, Конан здолав невелику відстань до вікна і легко стрибнув до кімнати, вихоплюючи на ходу шаблю. Якусь мить він стояв нерухомо, як статуя, а потім, оскільки нічого не сталося, рушив по килиму до склепінчастих дверей. Зненацька відгорнулася драпіровка, відкривши викладене подушками заглиблення, з якого на нього млосно поглянула тоненька, чорнокоса дівчина.

Конан втупився у неї важким поглядом, чекаючи, що вона ось-ось почне кричати. Але дівчина просто позіхнула, звелася з подушок і недбало притислася до драпіровки, підтримуючи її однією рукою.

Без жодних сумнівів, вона належала до білої раси, хоча шкіра її була досить темною. Волосся було чорне, як вороняче крило. Шматок шовкової тканини, що огортав гнучкий стан, складав весь її наряд.

Вона заговорила, але Конан не зрозумів її мови і заперечливо хитнув головою. Дівчина позіхнула знову, потягнулася і, не виказуючи ні остраху, ні здивування, перейшла на мову, зрозумілу йому. Це був один із діалектів юетші, але звучав він якось дивно й архаїчно.

— Ти шукаєш когось? — запитала вона так байдуже, неначе вторгнення озброєного незнайомця до апартаментів було звичайною справою.

— Хто ти? — запитав у свою чергу Конан.

— Мене звуть Ятелі, — відповіла чорнявка. — Я затрималася на бенкеті цієї ночі, тому тепер така сонна. А хто ж ти?

— Я — Конан, мунганський отаман, — відповів він, уважно спостерігаючи за виразом її обличчя, оскільки вважав, що вона тільки прикидається і чекає зручного моменту, щоб втекти з кімнати й розбуркати весь будинок. Проте сигнального шнура, іцо висів поряд із нею, вона навіть не доторкнулася.

— Конан, — сонно повторила красуня. — Ти не дагонієць, ти, певне, найманець. Скільки ж ти зрубав юетшівських голів?

— Я не воюю з водяними щурами! — сердито мовив варвар.

— Але вони жахливі, — пробурмотіла Ятелі. — Я пам’ятаю той час, коли юетші були нашими рабами. А потім вони зчинили заколот, палили й убивали. Тільки дивовижна сила Хозатрала Хела утримала їх за стінами.

Дівчина перевела подих, намагаючись подолати сонливість.

— Я забула, — знову забурмотіла вона. — Вони видиралися на стіни минулої ночі. Вони кричали й палили багаття, і люди марно волали до Хозатрала.

Труснула головою, ніби прагнучи очистити її від невеселих думок.

— Але цього не може бути, — тихо промовила вона, — бо я жива, хоча й гадала, що вже померла. О сатано!

Вона перетнула кімнату і, взявши Конана за руку, підвела його до балдахіна. Він нерішуче їй піддався. Дівчина посміхалася йому, як сонна дитина, її довгі шовковисті коси впали на темні сонні очі. Вона просунула пальці крізь його густі кучері, ніби бажаючи переконатися, чи існує він наяву.

— Це був сон, — позіхнула вона. — Можливо, все довкола мене — сон? Я відчуваю себе тепер, як уві сні. Але мене це не хвилює. Я не можу згадати щось таке, про що я забула. І мене відразу ж долає сон, коли я думаю про це. Та все це пусте.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Конан. — Ти сказала, що вони вибиралися на стіни минулої ночі? Хто це був?