Слава ЗСУ!

Потім він зійшов на сходи, подивився на Тараміс і вигукнув: “Та це не королева, не Тараміс перед вами, а демон у її вигляді!”.

І розпочалося справжнє пекло. Не знаю, що послужило сигналом, здається, хтось із шемітів замахнувся на Конана і мертвим упав на сходах. Одразу ж майдан став полем битви — шеміти зчепилися з гвардією, проте їхні списи й стріли вразили також багатьох беззбройних кауранців. Дехто з нас, схопивши, що трапилося під руку, дали відсіч, самі не знаючи, за кого битися. Ні, не проти Тараміс, присягаюся — проти Констанція і його дияволів!

Народ не знав, чийого боку триматися. Натовп кидався туди-сюди, немов переляканий кінський табун. Та на перемогу ми не сподівалися — без броні, з парадними дрібничками замість бойової зброї… Гвардійці вишикувалися в каре, проте їх було всього п’ять сотень. Кривавий урожай зібрала гвардія, перш ніж загинути, та результат був вирішений наперед.

Що ж робила Тараміс? Вона спокійно стояла на сходах, і Констанцій обіймав її за талію. Вона заливалася сміхом, немов зла чаклунка! О боги! Це безумство, безумство…

Ніколи я не бачив подібної людини, як у бою Конан. Він став під стіною палацу, і незабаром перед ним виросла купа порубаних тіл до половини його зросту. Зрештою вони здолали його — сотня проти одного. Я побачив, що він упав, — і світ перевернувся перед моїми очима. Констанцій наказав узяти його живим, крутив вуса, і посмішка у нього була найпідліша…

…Саме така посмішка була в Констанція й зараз.

Ватажок шемітів сидів на коні, оточений товпищем своїх людей — кремезних, закутих у броню, із чорними бородами й гачкуватими носами. Вечорове сонце грало на їхніх гостроверхих шоломах і сріблястій лусці панцирів. Десь за милю звідси, серед зелених лугів, видніли вежі й стіни Каурана..

На узбіччі караванного шляху стояв укопаний у землю масивний хрест, до якого залізними цвяхами було прибито чоловіка. З одягу на ньому була лише пов’язка на стегнах. Краплі смертного поту виступили на лобі й могутньому торсі розіпнутого, з пробитих ступень і долонь повільно сочилася кров, але очі під чорною гривою волосся горіли диким голубим вогнем.

Констанцій глумливо вклонився і сказав:

— Вельми жалкую, капітане, що не зможу бути присутнім при твоїй кончині — я маю справи в місті. Залишаю тебе твоїй власній долі. Не можу ж я примусити чекати нашу чарівну королеву. Тобою займуться он ті красені, — він показав на небо, де чорні силуети невпинно виписували широкі кола.

— Якби не вони, такий міцний дикун, як ти, зміг би прожити на хресті й кілька днів. Отже, нехай облишить тебе всяка надія, я навіть не поставлю варти. Глашатаї повідомили в місті, що той, хто спробує зняти твоє живе чи мертве тіло з хреста, буде живцем спалений зі всією ріднею. А слово моє в Каурані нині надійніше від будь-якої варти. Я спеціально наказав поставити хрест якнайдалі від стін міста, щоб не заважати стерв’ятникам…

Констанцій підкрутив вуса і, дивлячись Конану прямо в очі, глузливо посміхнувся:

— Ну, капітане, бажаю успіху. Я згадаю тебе тоді, коли Тараміс опиниться в моїх обіймах.

Кров знову бризнула з пробитих долонь жертви. Кулаки, величезні, мов коровай, зімкнулися на головках цвяхів, заграли м’язи на могутніх плечах, і Конан, вигнувшись уперед, плюнув в обличчя Констанцію. Той лише розсміявся, витер плювок і повернув коня.

— І ти згадай про мене, коли грифи почнуть тебе терзати, — кинув він через плече. — Стерв’ятники в пустелі надто ненажерливі. Траплялося мені бачити, як чоловік висів на хресті годинами — з видзьобаними очима, з оголеним черепом і без вух, перш ніж криві дзьоби обривали нитку його життя.

І, не озираючись більше, погнав коня у бік міста — стрункий, ніби влитий у сідлі, у блискучих обладунках. Поряд скакали його могутні бородані, здіймаючи дорожну куряву.

Сутеніло. Уся округа, здавалося, вимерла. Навкруги не було жодної живої душі. Для розіпнутого капітана Кауран, розташований усього за милю від нього, міг з таким самим успіхом знаходитися в далекому Кхитаї чи існувати в іншому столітті.

Конан струсив піт із лоба й обвів каламутним поглядом такі знайомі місця. По обидва боки міста й за ним тягнулися пишні луги, темніли виноградники, мирно паслася худоба. На горизонті видніли селища. Ближче, на південному заході, сріблястий блиск позначав русло річки, за якою відразу ж починалась і простягалася до безкінечності пустеля.

Конан оглядав ці простори, ніби яструб, який, потрапивши у сильце, дивиться на небо. Засмагле тіло кімерійця блищало в промінні вечірнього сонця. Гнівне тремтіння охоплювало варвара, коли він кидав погляд на вежі Каурана. Це місто зрадило його, заплутало в інтригах, — і ось він висить на дерев’яному хресті, наче заєць, прибитий до стовбура дуба влучним списом.