Слава ЗСУ!

Невгамовна жадоба помсти затьмарювала решту думок. Прокльони лилися з Конана суцільним потоком. Ввесь усесвіт для нього зараз містився в чотирьох залізцях, що обмежили йому свободу й життя. Знову, як сталеві канати, напружилися могутні м’язи, і піт виступив на посірілому тілі кімерійця, коли він, використовуючи плечі як важелі, спробував витягнути з хреста довгі цвяхи. Марено — вони були забиті як слід. Тоді він спробував здерти долоні зі цвяхів, і — не дикий біль зупинив його, а безнадійність. Головки були досить товстими й широкими.

Уперше в житті гігант відчув себе безпорадним. Голова його схилилася на груди…

Коли почувся шум крил, він ледве зміг підвести голову, аби побачити тінь, що падала з неба Він інстинктивно примружився й відвернувся, тому гострий дзьоб, націлений в око, тільки роздер щоку. З рота Конана вирвався хрипкий відчайдушний крик, і налякані стерв’ятники розлетілися. Втім, недалеко.

Кров зі щоки стекла на губи Конана. Він облизнувся і, відчувши солоний присмак, сплюнув. Жорстока спрага мучила його; минулої ночі він як слід випив, а ось води від самого ранку перед боєм на майдані не зробив жодного ковтка. Він дивився на далеку річкову гладінь, немов грішник, що вигулькнув на мить із пекельної печі. Він згадував пружні річкові потоки, які йому доводилося долати, роги, наповнені пінявий пивом, келихи іскристого вина, які йому траплялось із недбалості чи з перепою виливати на підлоги заїздів. І міцно зціпив щелепи, щоб не завити від нездоланного відчаю.

Сонце спускалося за горизонт — похмура бліда куля занурювалася в огненно-червоне море. На яскраво-червоному тлі неба, немов уві сні, чітко вимальовувалися міські вежі. Конан поглянув угору — небокрай відливав червоним. Це втома застеляла йому очі багряною пеленою. Він облизнув почорнілі губи і знову глянув на річку. І річка була яскраво-червоною.

Шум крил почувся знову. Він підвів голову і палаючими очима дивився на силуети, що кружляли над ним. Криком їх уже не налякаєш. Один із величезних птахів почав знижувати кола, Конан щосили закинув голову назад і чекав із вражаючою холоднокровністю.

Гриф упав на нього, оглушливо лопочучи крилами. Удар дзьоба розірвав шкіру на щоці. Зненацька, перш ніж птах устиг відскочити, голова Конана метнулася вперед, підкоряючись могутнім м’язам шиї, а зуби з тріском зімкнулися на зобі стерв’ятника. Гриф заметушився, немов лютий вихор із пір’я. Махаючі крила засліплювали людину, довгі кігті дерли йому груди. Та Конан смикнувся так, що м’язи щелеп затремтіли, — і гола шия грифа не витримала. Птах тріпнувся тільки раз і безсило обвис. Конан розтис щелепи, і тіло мертвого птаха впало до підніжжя хреста. Розіп’ятий виплюнув кров. Інші стерв’ятники, здавалося, приголомшені долею свого родича, швиденько відлетіли до віддаленого дерева і сіли на його гілках, подібні до чорних демонів.

Торжество перемоги оживило Конана, кров швидше потекла в жилах. Він усе ще міг убивати — отже, він живий. Усе його тіло опиралося смерті.

— Присягаюся Мітрою! Людський голос чи галюцинація?

— Ніколи в житті не бачив нічого подібного!

Струсивши з очей піт і кров, Конан побачив у напівтемряві чотирьох вершників, що дивилися на нього знизу.

Троє з них, тонкі, в білому одязі, були, поза сумнівом, зуагірами — кочівниками з-за річки. Четвертий був одягнений так само, але належав до іншого народу — Конан зумів роздивитися це в густіючих сутінках.

Зростом він, певне, не поступався Конану, та й шириною плечей теж, хоч і не був такий масивний. Коротка чорна борода, вольова нижня щелепа, сірі очі, холодні й проникливі, як лезо.

Вершник упевненою рукою осадив коня і сказав:

— Мітра свідок, ця людина мені знайома.

— Так, пане, — озвався голос із гортанною вимовою зуагірів. — Це кімерієць, який був капітаном королівської гвардії!

— Ось, значить, як позбавляються фаворитів, — пробурчав вершник. — Хто б міг подумати таке про королеву Тараміс. Я б віддав перевагу довгій кривавій війні — тоді б і ми, люди пустелі, могли поживитися. А зараз підійшли до самих стін міста і знайшли тільки цю шкапу, — він кивнув на коня у поводі в одного зуагіра, — та ще цього конаючого пса!

Конан підняв залите кров’ю лице.

— Коли б я міг спуститися з цієї палиці, ти сам би став у мене конаючим псом, мунганський злодюго! — прошепотіли почорнілі губи.

— О Мітро, ця падаль мене знає! — здивувався вершник.

— Ти ж один такий в окрузі, — пробурчав Конан. — Ти Гарет, отаман тих, хто оголошений поза законом.

— Точно! І родом я з мунганів, ти правильно сказав. Хочеш жити, варваре?