Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Присутні разом кивнули.
— Довірьмо ж мечі наші та душі богині Іштар і підемо до в’язниці — найманці виходять із міста через Південну браму!
Так воно й було. Сонце вигравало на гостроверхих шоломах воїнів, які безперервним потоком линули через широку браму, на білих чапраках39 важких бойових коней.
Битва мала розпочатись атакою важкої кінноти, як це заведено на Сході. Вершники ринули з міської брами сталевою річкою — грізні мужі у воронованих і сріблястих кольчугах, у кірасах, у суцільних панцирах, бородаті, схожі на хижих птахів. У їхніх лихих очах були рішучість і лють.
Люди висипали на вулиці, виглядали з вікон, мовчки проводжали поглядами чужоземних воїнів, що вийшли захистити чуже місто. А міщанам було все одно.
На вежі, що височіла над широкою вулицею, Саломея іронічно роздивлялася Констанція, підперезаного мечем і в рукавицях зі сталевих лусок. З вулиці було чути шум війська — поскрипування збруї та важкий кінський тупіт по бруківці.
— Перш ніж сяде сонце, — сказав Констанцій і підкрутив вуса, — у тебе буде безліч полонених, щоб наситити твого демона в храмі.
Йому, певне, набридли вже м’які тіла міщан? Можливо, йому сподобаються номади — вони жилаві!
— Дивися сам не нарвися на тварюку ще дикішу, ніж мій Тауг, — відповіла Саломея. — Пам’ятай, хто веде ворогів.
— Пам’ять у мене добра, тому й виходжу йому назустріч. Цей паршивий пес воював на Заході, тож розуміється на штурмі міст. Мої розвідники підібралися до їхнього табору, а це нелегко, адже в номадів орлиний зір. Усе ж таки вони роздивилися, що верблюди волокли й катапульти, і тарани, і облогові башти. Присягаюся Іштар! Аби все це спорудити, десять тисяч чоловіків мали б трудитися не менше місяця. А де він узяв матеріали — не збагну. Невже домовився з туранцями? Втім, усе це йому не знадобиться. Я вже бився з цими піщаними вовками. Спершу перестрілка — тут моїх воїнів убереже броня, — потім атака. Мої полки прорвуть слабкий лад номадів, розвернуться, ударять іззаду і розженуть це воїнство на всі боки. Увечері я ввійду до Південної брами, і сотні полонених поплентаються за хвостом мого коня. Уночі ми влаштуємо на палацовому майдані свято — мої хлоп’ята люблять спалювати полонених живцем і здирати з них шкіру. А Конана непогано б узяти живим і посадити на палю перед палацом.
— Розважайтеся досхочу, — байдуже відгукнулася Саломея. — Я давно мріяла про сукню з людської шкіри. Та сотню полонених віддай мені — і на жертовник, і для Тауга.
— Все буде як ти бажаєш, — відповів Констанцій і броньованою долонею зачесав волосся назад. — Отже, йду битися й перемогти в ім’я незаплямованої честі Тараміс! — Він узяв оздоблений перами шолом на вигин лівої руки, правою ж віддав блазенський салют.
За мить із вулиці донісся його владний голос, що віддавав накази.
Саломея ліниво підвелася, потягнулась і покликала:
— Зангу!
Жрець із лицем наче з жовтого пергаменту безшумно ковзнув до кімнати.
Саломея вказала на підвищення зі слонової кістки, на якому лежали дві кришталеві кулі, і звеліла жерцю взяти ту, що трохи менша.
— Їдь за Констанцієм. Повідомлятимеш про хід битви.
Чоловічок із пергаментним лицем низько вклонився, заховав кулю в складки чорного плаща і швидко вийшов. За мить почувся тупіт коня, потім гуркіт брами, що зачинялася.
Широкими мармуровими сходами Саломея піднялася на дах, захищений від сонця балдахіном. Звідси було добре видно спорожнілі вулиці та безлюдний палацовий майдан — народ Каурана вважав за краще триматися подалі від опоганеного храму. Місто немов вимерло.
Тільки на південній стіні і на дахах прилеглих до неї будинків юрмилися міщани. Не чути було звичних у таких випадках їхніх вітальних вигуків, бо не знали — перемоги бажати Констанцію чи поразки. Перемога — знову це ярмо ненависних шемітів, поразка — отже, у місті будуть грабіж і різанина Ніяких звісток Конан не подавав, а те, що він варвар, — пам’ятали всі.
Полки найманців виходили на рівнину. На цьому березі річки, вдалині, можна було роздивитися лаву кінноти. Протилежний берег був усіяний темними цятками — облогові машини залишалися на місці. Певне, Конан побоювався удару під чає переправи.
Загони Констанція рушили — спершу кроком, а тоді клусом. Низький рев донісся до спостерігачів на стіні.
Дві стрічні хвилі зіткнулись і перемішались у суцільний натовп. Не можна було зрозуміти, хто вдарив першим.
Хмари куряви, піднятої копитами, укрили поле битви, як туман. Зрідка з цього туману виринали вершники — і знову зникали, часом виблискувала зброя.
