Слава ЗСУ!

— Дуже мудро з вашого боку! — визнав Кармоді.

— Так, я намагаюся виявляти мудрість, — зауважив Меліхрон. Я міг собі дозволити бути мудрим. Для цієї планети — тут не треба соромитись — я був Богом, Всевишнім, безсмертним, всемогутнім і всюдисущим. Все випливало з мене, навіть дисидентські думки про мою особу. Кожен листочок був частинкою мого єства. Навіть гори і ріки творилися мною. Я давав урожай і напускав голод. Я був життям у клітинах сімені і смертю в чумних бацилах. Жоден горобець не упав без мого відома, бо я був Зв’язок і Розв’язок, Все і Вся, Той, Що Існував Прісно, і Той, Що Існуватиме Во Віки Віків.

— Це таки неабищо, — підтримав розмову Кармоді.

— Так, так, — потвердив Меліхрон, сором’язливо посміхаючись, — Я був Ведучим Колесом Великого Небесного Велосипеда, як висловився один з моїх поетів. Це було прекрасно. Мої піддані творили полотна — а це ж я влаштовував призахідні заграви. Мій народ оспівував кохання — а це ж я винайшов любов. О дні чудовні — де ви!

— А чому б вам їх не повернути? — запитав Кармоді.

— Тому що я виріс, — сумовито відповів Меліхрон.  — Незліченні еони часу пішли у мене на творчий труд, відтак я почав запитувати свої творіння і себе. Мої священики, розумієте, увесь час зверталися думкою до мене і сперечались між собою про мою природу і досконалість. Як дурень, дослухавсь я до них. Приємно було слухати, як твій священик розводиться про тебе, та це мало в собі небезпеку. Я сам почав дивуватися своїй природі і досконалості. Я розмірковував, аналізував. Що більше я сушив собі мозок, то незбагненнішим усе мені здавалося.

— І навіщо вам цей самоаналіз? Адже ви все-таки Бог!…

— В цьому якраз уся заковика, — зітхнув Меліхрон.  — З погляду моїх творінь проблем не існувало. Я був Бог, мої шляхи були несповідимі, та до моїх обов’язків належало карати і милувати народ, який хотів мати волю, бо ж і далі був невіддільною часткою мого єства. Щодо самого народу я чинив усе дуже правильно, оскільки чинив я. Мої вчинки, навіть найпростіші й найочевидніші, після остаточного аналізу виявлялися несповідимі, бо сам я був несповідимий. Або ж, іншими словами, мої дії виявлялись загадковим тлумаченням усієї дійсності, яку тільки я своїм Господнім єством міг запримітити. Отак формулювали це деякі з моїх видатних мислителів. Вони ще додавали, що повніше розуміння буде їм дароване на небесах.

— То ви сотворили й небеса?

— Звичайно, і пекло також, — посміхнувся Меліхрон.  — Ви б тільки бачили їхні обличчя, коли я воскрешав їх там або там! Навіть найвідданіші ніколи не вірили насправді в потойбічне життя!

— Мабуть, вас це тішило, — проказав Кармоді.

— Деякий час так, — погодився Меліхрон.  — Та згодом наскучило. Безперечно, я марнославний, як і будь-який інший Бог, але ті нескінченні молебні хоч кого виведуть з себе. Чому це, Бога ради, мають хвалити Бога лише за виконання ним своїх Божих обов’язків? З таким же успіхом можна співати осанну мурашці за її буденну мурашину працю. Такий стан речей мене не задовільняв. До того ж я хотів пізнати себе сам, а не через поштиві очі моїх сотворінь.

— І що ж вам спало на думку?

— Я скасував усіх. Покінчив з життям на моїй планеті, живим чи будь-яким іншим, а заразом я скасував потойбічне життя. Чесно кажучи, мені хотілося поміркувати на самоті.

— Ого! — не стримався вражений Кармоді.

— Зрештою, я нікого і ніщо не знищував, — поспішно запевнив Меліхрон.  — Я просто знову з’єднав у собі частки самого себе.  — Меліхрон несподівано усміхнувся.  — У мене було багато людців з безумними очима, які завжди торочили про злиття зі мною. Ну от вони і злилися, це вже безперечно.

— Може, їм сподобалося, — висловив припущення Кармоді.

— А як їм про це дізнатися? Єдність зі мною — це Я, і вона неодмінно веде до втрати свідомості, яка реєструє цю єдність. Злиття — те саме, що й смерть, хоч і звучить набагато краще.

— Надзвичайно цікаво, — видихнув вражений Кармоді.  — Та ви, здається, хотіли обговорити зі мною якусь проблему?

— Достеменно так! Якраз я наближався до неї. Бачите, я, немов дитина, що занедбує ляльки, вже не бавився своїми народами, і потім я засів — метафорично, звичайно, — за роздуми. Єдиною темою моїх роздумів, звісно, був я сам. А справжньою проблемою було те, що ж мені далі робити? Невже я можу бути тільки Богом? Божий промисел я випробував — ніякого просвітку на майбутнє. Робота для вузьколобого маніяка. Мені потрібно щось інше, вагоміше, щоб краще передавало моє справжнє я. Тут я переконаний! І ось проблема, яку я ставлю перед вами: що мені робити з самим собою?