Слава ЗСУ!

— Добре зробив, — зауважив Марунді.  — Там небезпечно. Проте багато хто заходить, а декотрі залишаються на 5 — 6 годин.

— Ого! — здивувався Кармоді.

— А ось там, — указав Марунді, — лейтмотив нашої виставки: закохане гарчання сміттєзбірної машини, що ремиґає покидьки. Мило, правда? А там попереду — виставка порожніх пляшок з-під спиртного. Над нею цілком адекватне відтворення підземки. Передані найтонші деталі, навіть повітря приправлене димом Вестінгауза.

— А хто там галасує? — запитав Кармоді.

— То магнітофонні записи знаменитих голосів, — пояснив Марунді.  — Перший — Еда Брена, чвертьзахисника «Грін Бей Пеннерс». Далі — пискливий з підвиванням — звуковий портрет новообраного мера Нью-Йорка. А за ним…

— Ходімо далі, — зітхнув Кармоді.

— Гайда! З правого боку крило графіті — настінних написів. Зліва — точна копія старої комуналки (залишки романтизму, як на мене). Просто перед нами — колекція телевізійних антен. Ось ця — англійська модель 1960 року. Зауваж строгі форми, стриманість. Порівняй з камбоджійською 1959 року. Помічаєш химерні вигини ліній на східний копил? Фольклорний стиль відтворює себе в життєспроможній формі. Тут Марунді обернувся до Кармоді і настановчо почав проповідувати:

— Друже мій, дивися й увіруй! Перед тобою хвиля майбутнього. Колись люди чинили опір відтворенню дійсності. Ті часи минули. Тепер ми знаємо, що мистецтво — це будь-яка річ разом з її протяжністю в надмірне. Поспішаю застерегти: не поп-арт, який глузує та перебільшує. Наше мистецтво — популярне, воно просто існує. У наш час ми беззастережно приймаємо несприйняте і цим проголошуємо природність нашої штучності.

— Не до вподоби це мені! — сказав Кармоді.  — Сітрайте!

— Чого ти реперуєш? — запитав Марунді.

— Сітрайте! Сітрайте! Заберіть мене до біса звідси!

— З глузду з’їхав! Є десь тут лікар? — крикнув Марунді.

Негайно з’явився смаглявий коротун у халаті. В руці він тримав маленьку чорну валізу, а зверху на ній, на срібній табличці було написано: «Маленька чорна валіза».

— Я лікар, — повідомив він.  — Дозвольте його оглянути.

— Сітрайте! Де ви в біса запропастилися?

— Гм-м-м, так, — протяг лікар.  — Симптоми гострого галюцинаційного нападу… Гм-м-м. На голові намацується твердий масивний виріст. Тут нормально… А далі… Гм-м-м… Дивно! Бідака має буквально вроджений потяг до галюцинацій!

– Док, ви можете допомогти йому? — запитав Марунді.

– Ви вчасно мене покликали, — сказав лікар.  — Становище вдасться ще поправити. Я маю з собою чудодійну панацею.

– Сітрайте!

Лікар видобув з валізи стерилізатор і склав докупи блискучий шприц.

– Засіб для загального зміцнення, — сказав він Кармоді.  — Не турбуйтесь. Не зашкодить навіть дитині. Приємна суміш з ЛСД, барбітуратів, амфетамінів, транквілізаторів, психотоніків, стимуляторів настрою та інших корисних речей. Дрібочка миш’яку, щоб волосся блищало. Тепер не ворушіться…

– Прокляття! Сітрайте! Заберіть мене звідси!

– Болить тільки тому, що є біль, - запевнював лікар, націлюючи шприц й запускаючи голку в тіло.

Тієї ж, або майже тієї ж миті Кармоді щез.

Збентеження й переляк у Палаці Сміття тривали не довго. Всі отямились, і знову запанував олімпійський спокій. Щодо Кармоді, то священик сказав про нього: «Зайва людино, днесь ти возносишся у царствіє потойбічне на небесі, де уготоване місце для всього непотребу сього падолу».

А сам Кармоді, вихоплений вірним Сітрайтом, поринув у нескінченність світів. Він рухався в напрямку, який найкраще передається словом «униз», через міріади ймовірних Земель, у скупчення малоймовірних, а відтак — у серійні ряди рукотворних неймовірностей. Виграш докоряв йому словами:

– Ти ж утік з рідного світу, Кармоді! Ти це розумієш?

– Так, розумію.

– Назад немає вороття.

– Розумію також.

– Ти, мабуть, плекаєш надію в майбутніх світах натрапити на якусь розкішну утопію? – насмішкувато питав Виграш.

– Ні, не це.

– А що?

Кармоді похитав головою й нічого не відповів.

– Забудь про свої сподівання, - з гіркотою сказав Виграш.- Хижак уже наступає тобі на п’яти, і твоя смерть неминуча.

– Знаю, - сказав Кармоді, і дивовижний спокій огорнув його.- У думках про майбутнє я вже змирився з тим, що живим із цього Всесвіту не вийду.

– Це вже пусте, - сказав Виграш.- Ти однаково все втратив.

– Не згоден, - заперечив Кармоді.- Дозволь зауважити, що я ще живий.

– Але тільки на мить.

– Я завжди був живий тільки мить. І на більше не розраховував. Я помилявся, сподіваючись на більше, і ця помилка тяглася за мною у всіх імовірних та можливих світах.