Слава ЗСУ!

— Ну, мабуть, кислоту ти ковтав міцнющу!

— Кислота чистого досвіду здобувається в буденній сірості животіння, — сказав Кармоді.  — Об’єктивного існування прагнуть усі, проте досягають нечисленні.

— Що ж, мовчиш? — образився Марунді.  — Дарма, хлопче! Якби ми пили вдвох, то я плавав би краще.

— Сумніваюся.

— Не сумніваюсь, що сумніваєшся. Та біс із тим усім! Tи — на відкриття?

— Що за відкриття?

Марунді здивовано витріщився.

— Друже, ти так замандрувався, що вже й не знаєш нічого! Сьогодні відкриття найвизначнішої мистецької виставки нашого часу, а може, й усіх часів та народів.

— Що ж то за перлина творіння?

— Якраз шурую туди, — сказав Марунді.  — Гайда зі мною.

Виграш почав щось бурчати, та Кармоді уже подався за приятелем. Вони йшли в протилежний від центру бік, і Марунді сипав свіжими плітками: про те, як Комісію з Антиамериканської діяльності звинуватили в антиамериканізмі, але відчепилися, залишивши комісію під підозрою; про сенсаційний проект Пепперіджа Фарма по заморожуванню людей; про те, як п’ять повітрянодесантних дивізій спромоглися вчора знищити п’ять в’єтконгівців; про шалений успіх телесеріалу Ен-бі-сі «Поневіряння доброзичливого капіталізму». А ще Кармоді довідався про безприкладний патріотизм Дженерал Моторз, яка послала полк місіонерів-добровольців під командуванням віце-президента до кордону Камбоджі.

Так вони дійшли до 106-ї вулиці, де за час відсутності Кармоді знесли кілька будинків і натомість поставили нову споруду. На перший погляд вона видавалася замком, та нічого подібного Кармоді ще не доводилося бачити, і він звернувся до натхненного Марунді за поясненнями.

— Ось ця велична споруда перед нами, — сказав Марунді, — витвір архітектора Дельвеню, автора «Пастки Смерті» — знаменитої нью-йоркської платної дороги, якою ще ніхто не проїхав з початку до кінця без аварії. Це той Дельвеню, може, пригадуєш, що в Чікаго спроектував вежі флеш-Пойнт — єдині у світі трущоби, в яких форма відповідає призначенню. Це перші трущоби, відверто й гордо задумані як найсучасніші трущоби й оголошені «неоновлюваними» Президентською комісією по мистецьких злочинах в Урбанамериці,

— Унікальне досягнення, — погодився Кармоді.  — А як називається оце?

— Шедевр Дельваню, йога опус магнус. Це, друже мій, Палац Сміття!

Дорога до Палацу була вишукано забрукована яєчною шкаралупою, помаранчевими шкірками, кісточками авокадо та черепашками мідій. Вона підводила до парадних воріт, половини яких були інкрустовані іржавими матрацними пружинами. Над портиком лискучими голівками оселедців було викладене гасло: «Марнотратне розкошування — не вада, стриманість у розтринькуванні — не чеснота!»

Через вестибюль із стін з пресованих картонок вони вийшли у відкритий дворик, де весело виблискував фонтан напалму. Минули зал, оздоблений обрізками алюмінію, бляхи, поліетилену, карбамідом, стиролом, бакелітом, бетоном, клаптями шпалер під горіх, акриланом та вінілом. Від залу розбігалися галереї.

— Подобається? — запитав Марунді

— Н-не знаю, — відповів Кармоді, — Що це за диво?

— Музей. Перший у світі музей людських покидьків.

— Бачу. І як його сприймають?

— На диво, з величезним ентузіазмом! Тобто ми — художники та інтелектуали — знали, що все це правильно, та все ж не сподівалися, що широка публіка так швидко все зрозуміє. У публіки виявився хороший вроджений смак, і вона відчула, що саме це — єдине справжнє мистецтво нашого часу.

— Відчула? Щось воно мені важкувато сприймається.

Марунді глянув на нього з жалем.

— От уже не сподівався, що ти реакціонер в естетиці! А що тобі до вподоби? Мабуть, грецькі скульптури чи візантійські ікони?

— Ні, звичайно. Але чому мені має подобатися це?

— Бо в цьому, Кармоді, уособлення нашого часу, а правдиве мистецтво йде від реальності. Споживаємо, — отже, існуємо! Та люди нехтували цією очевидною істиною. Вони відвертали носа від помиїв — цього неминучого результату їхніх насолод. Та поміркуй: що таке покидьки? Це ж пам’ятник споживанню! «Не бажай і не марнуй!» — таким був споконвічний і вельми сумнівний заповіт. Ця облудна аксіома не для нашого часу. Запитаєш: навіщо ті покидьки ворушити? Ну що ж! І справді! Навіщо розводитись про секс, чесноту, інші важливі речі?

— Якщо так ставити питання, то все ніби й слушно, — сказав Кармоді.  — Та все ж…

— Йди за мною, дивись і думай! — наказав Марунді.  — І в голові твоїй згромадяться, наче покидьки, пояснення і підстави.

Вони увійшли в Зал Шумів. Тут Кармоді почув соло зіпсованого водо-бачкового інструменту та вуличну сюїту: алегро автомобільних двигунів, пронизливий скрегіт гальм, утробний рев стадіону. В анданте виникла тема спогадів: грім гвинтомоторного авіалайнера, татакання відбійного молотка і могутнє гупання копра. Кармоді відчинив було двері залу Фоно-Галас-Бум, але прожогом метнувся назад.