Слава ЗСУ!

— Пише поштмейстер, — пояснив Кйоу. — Ніби один із його співгромадян хоче скористатись вашими порадами та досвідом. Цей чоловік збирається приїхати сюди й відкрити взуттєву крамницю. І йому хочеться знати, чи вигідна це справа. До нього дійшли чутки, що наше узбережжя якраз переживає бум, і він хоче й собі спробувати щастя.

Забувши про задуху й поганий настрій, Джонні аж загойдався в гамаку від реготу. Засміявсь і Кйоу. І ручна мавпа, що сиділа на верхній полиці книжкової шафи, пронизливими криками підтримала вибух іронії, викликаний листом із Дейлсбурга.

— Оце так утнув! — вигукнув консул. — Взуттєва крамниця! Цікаво, про що вони ще запитають. Чи не здумають відкрити кравецьку майстерню — шити шуби в Кораліо? Слухайте, Біллі: скільки душ, по-вашому, з трьох тисяч населення Кораліо носили коли-небудь черевики?

Кйоу серйозно замислився.

— Зараз побачимо. Ви, я...

— Тільки не я! — швидко сказав Джонні, нечемно виставивши одну ногу в стоптаній пантофлі. — Я вже кілька місяців не був жертвою черевиків.

— Але ж вони у вас є, — провадив Кйоу. — Далі: Гудвін, Бланшар, Джедді, старий Лутц, доктор Грегг та оцей... як його — італієць, агент бананової компанії, старий Дельгадо... хоча ні, цей носить сандалії. Хто ж Іще? Ага, мадама Ортіс, хазяйка готелю; вчора на baileТанцювальній вечірці (іспан.). я бачив у неї на ногах червоні черевики. І міс Паса, її дочка... Ну, ця вчилась у Штатах, цивілізувалась там і знає, як треба взуватись. Ще сестра coman-dante; вона взувається тільки у святкові дні. І місіс Джедді — у цієї другий номер, з високим підйомом. Оце, здається, і всі дами. Чекайте, а солдати? Ні, солдатам видають черевики тільки в поході, а в казармах вони всі швендяють босі.

— Ваша правда, — погодився консул. — З трьох тисяч найбільше двадцять мають якесь відношення до шкіряного взуття. Ясно, що Кораліо — просто знахідка для заповзятливої взуттєвої крамниці, яка не хоче розлучатися зі своїм товаром. Ні, мабуть, старий Паттерсон вирішив розсмішити мене. Він любив вигадувати всякі штуки, які він називав жартами. Напишіть йому листа, Біллі, я продиктую. Посмішімо й ми його трошки.

Кйоу вмочив перо й почав писати під диктовку Джонні. Було немало пауз, дим уставав хмарою, пляшка та склянки мандрували з місця на місце, поки нарешті з’явилось на світ отаке послання:

«Містерові Обедайя Паттерсону, Дейлсбург, штат Алабама.

Шановний добродію!

У відповідь на ваш люб’язний лист від 2-го липня маю честь повідомити вас, що — на мою думку — ніде на всій земній кулі так гостро не відчувається потреба в першокласній взуттєвій крамниці, як у Кораліо.

У цьому місті три тисячі мешканців, але немає жодної крамниці взуття! Становище говорить само за себе. Наше узбережжя стає ареною діяльності заповзятливих комерсантів, проте взуттєвій справі, на жаль, досі ніхто не приділяє належної уваги. Внаслідок чого значна частина жителів міста досі не забезпечена черевиками.

Але ця потреба —не єдина. Місту вкрай необхідні: пивоварний завод, інститут вищої математики, вугільний склад, а також хороший, розумний ляльковий театр.

Залишаюсь

Ваш покірний слуга

Джон де Граффенрід Етвуд

Консул Сполучених Штатів у Кораліо.

P. S. Привіт, дядьку Обедайя! Як там наше місто, ще не провалилось? Що робив би наш уряд без нас із вами? Виглядайте посилку — папугу з зеленою голівкою та в’язку бананів

від Вашого старого друга

Джонні».

— Я зробив цю дописку, щоб дядько не образився за офіційний тон. Тепер, Біллі, запечатайте це послання, й нехай Панчо віднесе його на пошту. Завтра «Аріадна» повезе кореспонденцію, коли встигне сьогодні взяти на борт усі оті фрукти.

Вечірня програма в Кораліо ніколи не міняється. Розваги місцевих жителів — снотворні й одноманітні. Люди тиняються по місту босі, тихо розмовляючи, з сигарою або сигаретою в зубах. Коли дивишся вниз на тьмяно освітлені вулиці, можна подумати, що там безладно сновигають темнолиці привиди разом з ошалілими світляками. Сумовите бринькання гітар, що лунає з деяких будинків, тільки підсилює тужливий вечірній настрій. Велетенські деревні жаби оглушливо лящать на густолистих деревах, нагадуючи кастаньєти мандрівного негритянського оркестру. О дев’ятій годині на вулицях уже порожньо.

І в консульстві життя йшло так само одноманітно. Кйоу приходив туди щовечора — посидіти в єдиному прохолодному місці Кораліо, на веранді, обернутій до моря.

Пляшка з коньяком не стояла па місці. Десь опівночі ніжні почуття починали прокидатись у серці добровільного вигнанця, консула Сполучених Штатів. Тоді він розповідав Кйоу історію свого нещасливого кохання. І щовечора Кйоу терпляче вислухував його повість, і щоразу висловлював йому співчуття.