Слава ЗСУ!

Жовтець до цього знав тільки одну людину, здатну так само спритно їсти курку ножем і виделкою. Тепер він бачив, де і від кого Геральт цього навчився. Ха, подумав він, не дивно, адже понад рік жив з нею в її будинку у Вендерберзі, перш ніж він пішов від неї, навчившись від неї не одного дивацтва. Стягнувши з рожна іншу курку, не роздумуючи відірвав ногу і почав гризти, демонстративно тримаючи обома руками.

- Звідки довідалась? – запитав. – Як тобі вдалося вчасно прийти мені на допомогу?

- Я була під Блеобгерісом під час твого виступу.

- Я тебе не бачив.

- Не хотіла бути побаченою. Пізніше поїхала за тобою до містечка. Чекала на тебе, в заїзді, не вийшло перетнутись з тобою там, поки ти не пішов до цього притулку сумнівного задоволення та неминучого триперу. Однак зрештою я втомилась чекати. Крутилась двориком, де мені здалося, що чую голоси, що долинають з хліву. Напружила слух, але потім виявилось, що це не якийсь содоміт, як спершу здалося, а ти. Гей, хазяйко! Ще вина, якщо можна!

- Чую, вельможна пані! Вже лечу!

- Того самого, що раніше, дуже прошу, але цього разу без води. Воду визнаю тільки у лазні, у вині вона мені огидна.

- Виконую, виконую!

Єнніфер відсунула таріль. На курці, як зауважив Жовтець, зосталось ще досить м’яса на сніданок корчмареві і його родині. Ніж і виделка були, без сумніву, елегантними і виточеними, але малоефективними.

Дякую – повторив – за порятунок. Той клятий Ріенс не залишив би мене жити. Видушив би з мене все і зарізав як барана.

Теж так вважаю – налила йому і собі вина, забравши кубок. – Випиймо тоді за твоє врятоване здоров’я, Жовтцю.

За твоє, Єнніфер – відсалютував. – За здоров’я, про яке я буду молитися, тільки-но трапиться можливість. Я твій боржник, прекрасна пані, сплачу свій борг в моїх піснях. Спростую в них міф, нібито чародії кривдять інших, нібито не квапляться допомогти стороннім, бідним і нещасним смертним.

Що ж – усміхнулась, злегка мружачи красиві фіалкові очі. – Міф має свою основу, не з’явився без причини. Али ти не сторонній, Жовтцю. Знаю тебе і люблю.

Справді? – поет теж усміхнувся. – Як ти це уміло приховувала до цього часу. Траплялось навіть чути думку, що не терпиш мене, цитую, подібно до морової язви.

Колись це було – чародійка раптом посерйознішала. – Потім я змінила погляди. Потім була вдячна.

За що, якщо можна спитати?

Менше з тим – мовила, бавлячись порожнім кубком. – Вернімось до важливіших питань. До тих, які задавались у хліві, виламуючи при цьому руки з суглобів. Як було насправді, Жовтцю? Ти справді не бачив Геральта з часу вашої втечі з над Яруги? Справді не знаєш про те, що після закінчення війни він повернувся на Південь? Що був тяжко поранений, так тяжко, що розійшовся поголос про його смерть? Нічого не знаєш?

- Ні. Не знаю. Я довгий час забавлявся у Понт Ванісі, при дворі Естерда Туссента. А потім і Недаміра з Генгфорсу…

- Не знав – чародійка покивала головою, розщепила кафтанчик. На її шиї, на чорній оксамитці, заблищала всипана діамантами зірка з обсидіану. – Не знав про те, що по видужанню від ран Геральт поїхав на Заріччя? Не здогадався, кого він там шукав?

- Те зрозумів. Але чи знайшов, не знаю.

- Не знаєш – повторила. – Ти, який звик знати про все і про все співати. Навіть про справи такі інтимні, як чиїсь почуття. Під Блеобгерсом наслухалась твоїх балад, Жовтцю. Декілька гарних віршів присвячені моїй особі.

- Поезія – буркнув дивлячись на курку – має свої права. Ніхто не повинен відчуватись ображеним…

- «Волосся як крило крука, ніби нічна буря… - зацитувала Єнніфер з перебільшеним наголосом- … а в очах фіолетових дрімають блискавки…» Чи так було?

- Такою мені запам’яталась – злегка усміхнувся поет. – Коли хто не будь почне стверджувати, що це брехливий опис, хай першим кине у мене камінь.

- Не знаю тільки – чародійка стисла вуста - хто уповноважив тебе до описання моїх внутрішніх органів. Як то було? «Її серце як дорогоцінний камінь, який прикрашає її шию, тверде, ніби діамант, як діамант нечуле, гостріше за обсидіан, ранить…» Сам це вигадав? А може… - Її вуста здригнулись, скривились.

- … а може наслухався чиїхось скарг і жалів?

- Гм… - Жовтець крякнув, відходячи від небезпечної теми. – Скажи мені, Єнніфер, коли ти востаннє бачила Геральта?

- Давно.

- Після війни?

- Після війни… - голос Єнніфер трохи змінився. – Ні, після війни його не бачила. Довгий час… не бачила нікого. Ну, але до справи, поете. Якщо легко відкинути факт, що ні про що не знаєш і нічого не чуєш, а все таки хтось тебе витягує на світло, хоче здобути інформацію. Ти цим не занепокоєний?