Слава ЗСУ!

Цирі, що саме намагалась витерти об щабель драбини вимащений лайном червеик, підвела голову. Лицар буркнув і опустив погляд. Геральт злегка усміхнувся. Останні два роки Цирі й справді забула про своє походження і дійсно цілковито позбавилась манер, але її погляд, коли хотіла, сильно нагадував погляд її бабці. Так сильно, що королева Калланте певно б пишалась онукою.

Так, про що це я… - запнувся лицар, заклопотано шарпаючи пояс. – Пане Геральте, знаю, що вам треба зробити. Їдьте за річку, на південь. Наздоженеие караван, який їде шляхом. Ніч запасу, караван точно на привал стане, наздоженете його перед світанком.

Що то за караван?

Не знаю – лицар стенув плечима. – Але то ані купці, ані звичайний обоз. Занадто впорядкований, вози однакові, закриті… Припускаю, королівскі коморники. Пропустив їх через міст, бо йдуть на вівдень, певно, до броду на Ліскелі.

Гммм… - задумався Відьмак, дивлячись на Трісс. – То було б мені по дорозі. Але чи знайду там допомогу?

Може так – відповів холодно лицар. – Може ні. Але тут її напевне не знайдете.

*****

Не почули, не добачили, коли під’їхав, поглинуті у розмову, сидячи коло вогнища, яке освітлювало гурт жовтим світлом попони поставлених у коло возів. Геральт злегка пришпорив кобилу і змусив її голосно заіржати. Хотів випередити караван, що став на постій, хотів злагодити несподіванку і запобігти нервовим рухам. З досвіду знав, що спускові механізми арбалетів не люблять нервових рухів.

Обозники рвучко встали, попри застереження роблячи різкі рухи. Більшість, побачив це одразу, були червонолюдами. Це його дещо заспокоїли – червонолюди, хоч і надзвичайно квапливі, звикли у таких ситуаціях спершу запитувати, а тільки потім стріляти з арбалетів.

Хто? – хрипко крикнув один х червонолюдів, швидким, енергійним рухом витягуючи топір, забитий у пень, що лежав збоку від вогнища. – Хто йде?

Приятель - відьмак зліз з коня.

Цікаво, чий – буркнув червонолюд. – Підійди. Руки тримай так, щоб я їх бачив.

Геральт наблизився, тримаючи руки так, щоб її могли докладно бачити навіть хворі на конюктивіт чи курячу сліпоту.

Ближче.

Або мені відмовляє зір – скаазав – або це відьмак, що зветься Геральтом з Рівії. Або хтось до дідька подібний на Геральта.

Вогонь раптом вистрелив полум’ям, видав золотий промінь, явивши з мороку обличчя і постаті.

Ярпен Зіґрін – ствердив Геральт, здивований. – Не хто інший, як Ярпен Зіґрін власною бородатою персоною!

Ха! – червонолюд завертів топірцем, так, ніби це була гілочка лози. Вістря загуділо у повітрі і увійшло у пень з глухим стукотом. – Тривога скасована! Це справді друзі!

Присутні виразно розслабились, Геральтові здалося, що чує глибокі, повні полегшення зітхання. Червонолюд підійшов, витягнув руки. Його рукостискання могло сміливо змагатись з залізними обценьками.

Вітаю, характерники – промовив. – Звідки б ви не прийшли, і куди б ви не йшли, вітаю. Хлопаки! Вітаю! Пам’ятаєш моїх хлопаків¹⁷ , відьмаче? Це Яннік Брасс, той це Ксав’єр Моран, а це Пауль Дагльберг і його брат Реган.

Геральт не пригадав собі жодного, зрештою, всі вони виглядали однаково: бородаті, міцні, майже квадратні у своїх товстих, стьобаних куртках.

Вас було шість – потискав чергові тверді, сучкуваті руки, які йому подавалаи. – Якщо не помиляюсь.

Маєш добру пам’ять – засміявся Ярпен Зіґрін. – Було нас шестеро, авжеж. Але Лукас Корто вженився, осів у Махакамі і відпав від компанії, пацан дурний. Якось не трапився ніхто гідний на його місце до цього часу. А шкода, шістка це число якраз, не за багато, не за мало. Чи то теля з’їсти, чи то бочівку видудлити, немає краще, як вшістьох…

Як бачиш – Геральт рухом голови вказав на решту групи, що нерішуче стояла біля возів – вас тут достатньо багато, щоб дати раду трьом телятам, про дрібноту і не згадую. Що за кумпанією командуєш, Ярпен?

Не я тут командую. Дозволь, відрекомендую. Вибачте, пане Вєнцк, що відразу не сказав, але я і мої хлопаки знаємо Геральта з Рівії не від сьогодні, маємо з ним трохи спільних спогадів. Геральте, це є пан комісар Вілфрід Вєнцк, на службі короля Хенсельта з Ард Каррайгу, милостиво пануючого володаря Каедвену.

Вілфрід Вєнцк був високий, вищий за Геральта, а червонолюда перевищував удвічі. Вбраний був у звичайний простий одяг, який носили управителі, коморники чи кінні гінці, але в його рухах була чіткість, гідність і впевненість, яку відьмак знав і вмів розпізнати безпомилково, навіть вночі, навіть у скупому світлі вогнища. Так рухались призвичаєні до кольчуги і зброї, що відтягувала пояс. Вєнцк був професійним воїном, Геральт був готовий закластить на будь-яку суму. Потиснув подану йому долоню, злегка вклонився.