Слава ЗСУ!

Цікаво, на чийому боці, - сказав Радкліффу комес Віліберт добре чутним шепотом, який ельф цілковито проігнорував.

Загальновідомо, - продожував, навіть не поглядаючи у бік комеса і чародія, - грубо понад сто тисяч воїнів стало в полі у другій битві при Соддені, з чого як мінімум тридцять тисяч збули вбиті чи скалічені. Треба дякувати панові Жовтцю, що однією зі своїх балад увічнив той славний, але страшний бій. І в словах, і в мелодії цієї пісні чуємо не хвальбу, а тільки засторогу. Повторюю, хвала і безсмертна слава панові поетові за баладу, яка можливо дозволить уникнути в майбутньому повторення такої трагедії, якою була жорстока і непотрібна війна.

Дійсно, - промовив комес Віліберт, дивлячись виклично на ельфа. – Цікаві речі знайшлися в баладі, можний пане. Кажете, непотрібна війна? Хотіли б уникнути трагедії в майбутньому? Маємо розуміти, що якби Нільфгаард знову б до нас удерся, радили б капітулювати? Покірно прийняти нільфгаардське ярмо?

Життя – безцінний дар і його мусимо зберігати – холодно сказав ельф. – Нічого не виправдовує різанини і гекатомби, якими були обидві битви при Соддені, та програна і та виграна. Обидві коштували вам, людям, тисяч життів. Втратили невимовний потенціал…

Ельфійське ворожіння! – вибухнув Шелдон Скаггс. – Дурна думка! То була ціна, яку треба було заплатити для того, щоб інші могли жити гідно і спокійно, замість того, щоб дати Нільфгаарду закувати в кайдани, осліпити, загнати до сірчаних і соляних шахт. Ці, які полягли смертю хоробрих, і як дякуючи Жовтцю, житимуть вічно в нашій пам’яті, навчили нас, як боронити власний дім. Співайте ваші балади, Жовтцю, співайте їх всім. Наука в ліс не піде, а стане нам у нагоді, побачите! Бо не сьогодні-завтра Нільфгаард рушить на нас знову, згадаєте мої слова! Зараз вони зализують рани і відпочивають, але надходить день, коли знову побачимо їх чорні плащі і пера на шоломах!

Чого вони від нас хочуть? – скрикнула Вера Левенгаупт. – Чому вони на нас вз’їлися? Чому не залишать нас у спокої, не дадуть жити й працювати? Чого вони хочуть, ці нільфгаардці?

Хочуть нашої крові! – рикнув комес Віліберт.

І нашої землі! – завив хтось з натовпу хлопів.

І наших бабів! – вторував Шелдон Скаггс, грізно вибалушивши очі. Декілька осіб пирснули сміхом, але тихо і крадькома. Бо хоч і вельми забавна була думка, що комусь, крім червонолюдів могли сподобатись винятково негарні червонолюдки, це була небезпечна тема для кпинів і жартів, зважаючи на норов низьких міцних панків, топірці і корди яких мали гидку звичку несамовити швидко вискакувати з-за поясів. А червонолюди, з невідомих причин свято переконані, що весь світ хтиво чигає на їх жінок і доньок, були стосовно цього небувало дражливі.

Це мусило колись статись – заявив раптом сивий друїд. – Це мусило статись. Пам’ятаймо, що ми не одні на цьому світі, що не є пупом цього світу. Як дурні, ліниві, зажерливі карасі в замуленому ставі ми не вірили в існування щук. Допустили, щоб наш світ такий став, замулився, забагнився і засмердівся. Озирніться довкола – всюди злочин і гріх, хтивість, гонитва за наживою, сварка, незгода, занепад звичаїв, брак поваги до всіх цінностей. Маємо жити так, як велить Природа, почали ми Природу нищити. І що маємо? Повітря отруєне смородом димарів, ріки і джерела забруднені м’ясарнями і кушнірами, ліси вирубують без стримку. Ха, навіть на живій корі святого Блеобгеріса, айно дивіться, о, якраз над головою пана поета, вирізано козликом⁶ огидний вираз. До того ж ще й невірно вирізаний, не тільки те, що це був вандал, та ще й на додачу, неписьменний. Чому ви дивуєтесь? Це мусило погано закінчитись…

Так, так! – підхопив товстий жрець. – Спам’ятайтесь, грішники, поки ще можна, бо гнів богів і помста над нами! Пам’ятайте ворожіння Ітліни, пророчі слова про покарання богів, яка впаде на плем’я отруєне злочинствами! Пам’ятайте: «Надходить час Погорди, а дерево втратить листя, пуп’янок зав’яне, овоч згниє і згіркне зерно, а ріки заллють міста водою, попливе лід. І прийде Білий Холод, а після нього Біле світло, і світ помре серед заметілі». Так каже віща Ітліна! А поки це станеться, будуть з’являться знаки і впадуть прапори, згадаєте ще, Нільфгаард то кара божа! Це бич, яким Безсмертні хльостають вас, грішних, бич…

Ех, закрийте рота, ваша святосте!- загарчав Шелдон Скаггс, тупаючи тяжкими черевиками. – Темно робиться від ваших забобонів і вигадок! Нутрощі перевертаються…

Обережно, Шелдоне, - обірвав його з усмішкою високий ельф. – Не насміхайся з чужої релігії. Це не є ані правильним, ані гречним, ані… безпечним.

Ні з нічого я не насміхаюсь, - запротестував червонолюд. – Не заперечую можливості існування богів, але мене обурює, коли хтось змішує це з мирськими справами і замилює очі проповідями якоїсь ельфійської вар’ятки. Нільфгаардці нібито мають бути знаряддям богів? Нісенітниця! Зрозумійте, люди, пам’ятаю ще часи Дезмода, Радовида, Самбука, до часів Адрада Старого Дуба! Не пам’ятаєте, бо живете коротко, ніби муха-одноденка майова, але я пам’ятаю і нагадаю, як було тут, на цих землях, одразу після того, як ви злізли з ваших кораблів на землю в усті Яруги і в Дельті Понтару. З чотирьох екіпажів кораблів зробились три королівства, а пізніше сильніші підкорили слабших і так зростали, зміцнювали свою владу. Завойовували інших, поглинали їх, і так королівства росли, ставали щораз більшими і сильнішими. А одночасно те саме робив Нільфгаард, бо то край сильний і з’єднаний, дисциплінований і згуртований. І якщо ви схоже не згуртуєтесь, Нільфгаард завоює вас, як щука карася, як то казав мудрий друїд!