Слава ЗСУ!

Де я?!

Ще мить — і з за чагарів, що обступають галявину, видибують почвари, поторочі, суне всіляке привиддя, чортовиння, з’являються такі ж голі, як і я, жінки з розпу щеним волоссям, справжнісінькі лярви — хто на мітлі, хто на коцюбі, одна, здається, на швабрі, а та, дивися, верхи на круторогому цапові, в якого зеленим вогнем світяться очі.

Виходять чаклуни, відуни, ворожбити — ставні і горбаті, ґраційні й криві, за ними дибуляють карлики, куцаки, кордуплі, а далі посунула всяка нечисть — хвостаті жаби, пацюки, вухаті їжаки, кроти, чорні котяри, кажани, сичі із півнячими гребенями…

Леле, та це ж не привиддя зовсім, ось, уже на лисій галявині, я розрізняю живі обличчя людей, дехто мені навіть знайомий, хоч би й отой симпатичний глистюк з довжелезними цапиними рогами, якого я ще зовсім недавно бачила шутим.

— А що, цапе, — засміялася я незлостиво, — хіба не тобі було казано, що скоро матимеш роги?

— Далеко бачиш, — погодився він без найменшої образи і теж засміявся своїм кривим ротом, задоволено пома цуючи роги.

Усі сунули до середини гірської лисини, і я лиш тепер уздріла там стару сиву відьму, що сиділа навпочіпки і вигукувала вже знайоме мені заклинання:

— Хар, хар, сабат, айє!

Я також підійшла ближче, намагаючись не наступити на якого небудь вужаку чи жабу, що чемно повзали під ногами, поблискуючи цікавими очицями.

Відьма була така стара, що на її лобі від зморщок утворилася гармошка, а на запалому лобкові волосся також давно посивіло й вилиняло, ніби його побила міль. В одній руці вона тримала запалену, як смолоскип, мітлу, а другу занурила в чашу ковчег, схожу на церковний дискос, яку вона затискала між кістлявими, гострими, як лікті, коліньми.

— Анци анци болот болот, ай є є є! — верещала вона зовсім молодим голосом. — Хар, хар, сабат, сарайє Леонард!

— Леонард! Леонард! — підхопив натовп. — Хар, хар, айє!

У відьминій чаші ковчезі спалахнуло синє полум’я, і з нього вискочила метка чорна вивірка, яка в усіх на очах почала швидко рости в ореолі блакитного сяйва, випаро вуючи дивовижний запах — гидкий та жаданий, болотно отруйний, зате дражливо знадливий. І ось воно, це шуте мале білченя, виростає у величезного рогатого цапа, а між тими рогами тремтить синя синюща блискавиця, зламана в гебрейську літеру «шин». Тепер уже ні в кого немає сумніву, що це метр Леонард, й осатанілий на радощах натовп волає аж до небес, дехто навіть злітає вгору на коцюбі чи мітлі, а молоденька «швабра» так низько зробила коло над метром, що черкнула піською вогненний вер шечок літери «шин», і в повітрі до всього запахло ще й смаленою вовною хтивої вівці.

Тим часом цапидло звівся на задні ноги, і я побачила, що це доволі вродливий чоловік із чорною, зовсім не цапиною борідкою і трохи розкосими сірими очима, що так пасують до смаглявого лиця. Він також був голий, тільки підперезаний широким поясом, зшитим із зміїної шкіри, з якого звисали золоті дзвонові калатала якраз такої довжини, щоб трохи прикривати його жеребчика. Якоїсь миті здалося, що метр упізнав мене і навіть підморгнув, але то могло бути грою збудженої уяви, бо вже за хвилю він згідно з усіма міжнародними правилами і канонами шабашу низько схилився, ніби вклоняючись добірному товариству, а насправді виставив свій анус для поцілунків.

Тут знову пролунали збуджені вигуки, завчасні цмо кання, плямкання, сьорбання, смоки, і позад метра утворилася така тіснява й штовханина, що не протовпитися. Якимось дивом першою біля його ануса опинилася доскоцька сімнадцятка з кумедною бородавкою на крильці носа, та, що прилетіла на швабрі (я завважила, як вона хвицнула ногою навіть стару сиву відьму), і, примруживши стуманілі очі, припала губами до отвору. Отак, либонь, сарака й зомліла б, але її сердито відштовхнув лисий жадібноротий чоловічок з витатуюваним на грудях депутатським значком, на якому були виколені навхрест виделка і лжеця. «Швабра» облизалася по лисячому, дотягуючись кінчиком язика аж до бородавки на носі, і я лиш тепер додивилася, що то не бородавка, а прикольна сережка.