Слава ЗСУ!

Найчудніше ж було спостерігати за моїм знайомим цапом, у якого недавно виросли такі довгі роги, що тепер вони заважали йому припасти губами до жаданого місця, і він кумедно тицявся писком не туди, де треба, як той бичок біля вим’я, котрому начепили «їжачка», аби не виссав корову. Зрештою, потерпаючи, щоб не поранити метра, він наосліп цмокнув мішечка, який звисав трохи нижче мішені.

Я терпляче перечекала ненаситну чергу і теж підійшла, для зручности опустилася на одне коліно і тільки но потяглася вустами до брунатної цятки, як метр нагнувся ще дужче в попереку, і його повисла голова акробатично вигулькнула з поміж ніг, донизу чолом, й подалася губами мені назустріч. Це був один з найориґінальніших поцілун ків у моєму житті, жаль тільки, що ніхто й не помітив, як він вирізнив мене з натовпу.

Але все ще було попереду. Наставав час обрати царицю шабашу. Метр поважно усівся на приготований трон, і ротаті цілушки одна поперед одної заспішили показати йому всі свої принади. Вони готові були вивернути себе аж до гландів, ці незаймані лише в одному місці вертихвіст ки, адже царицею могла стати лиш та, котра ще не втратила цноту.

У «швабри» взагалі здали нерви. Вона пальцями розту лила себе перед метром, та він тільки зморщив носа, тоді вона повернулась до нього задом й, розставивши ноги, нагнулася, ніби тепер уже він мав цілувати її в те місце, яке, я певна, теж давно було не дівочим.

Та він туди і не глянув, а, зійшовши із трону, простягнув руку й рушив прямо до мене.

— Отч… — затнулась я і розгубилася вкрай. — Ви ж…

Я… я не дівчина.

— Ти пречиста, — сказав він і взяв мою руку.

Я сором’язливо нахилила голову, напускаючи на облич чя волосся, щоб не видно було, що мені вже під тридцять.

Але хто міг перечити самому дияволу?

— Розпочинаємо! — врочисто оголосив він і підвів мене до чималого прямокутного столу, який правив тут за жертовник і вівтар водночас. — Спершу окроплення!

Стара сива відьма притьмом вирила руками, схожими на курячі грябці, ямку в землі.

Метр, подзенькуючи золотими калаталами свого опояс ка, видобув з поміж них таке саме, тільки живе, й оросив ту ямку золотим дощем. Після нього вся відьмобратія почала пускати туди веселі струмені — пружні, прямі, косі, дугасті, довгі й короткі, чоловічі дзюркасті й жіночі шипучі, аж ямка взялася таким пінистим шумовинням, наче в неї лили шампанське.

Мій знайомий рогань, наприклад, робив це криво, як кастрований бик, а «швабра» сімнадцятка чомусь підні мала при цьому праву ногу, ніби була не сукою, а достемен ним псом. Лисий чоловічок з витавруваним на грудях депутатським значком (перехрещені виделочка й лжеця зігрівали його серце) — той тримав своє тонке кропилно двома пальцями, як цигарку, і намагався влучити не лише в ямку, а й «швабрі» на ногу.

У старої сивої відьми, котра робила це, як мужик, не присідаючи, взагалі все текло по обвислих стегнах і, слава Йому, Демону Волі, не потрапляло в ямку, з якої відразу ж усі почали окроплюватися. Особливо завзятими тут були молоді відьмочки, котрі вмочали руки по лікті, а потім трусили ними над головою, розбризкували дощик і, спрагло, по риб’ячому зіпаючи ротами, ловили його краплі.

Але настала й моя черга: тепер він у всіх на очах мав здійснити наді мною таїнство пекла — дефлорувати, тобто зробити жінкою. І тут — досі сама собі не вірю — мене вперше охопив страх. І сором. Я дівчиною цього зовсім не боялася і не соромилась, а тут тіло моє аж корчі звели від жаху, і я з усіх сил стулила ноги. Ще й тоді, коли він узяв мене напівпритомну на руки й поклав на жертовний стіл, я не могла повірити, що зараз відбудеться це… Та воно відбулося.