Слава ЗСУ!

Мене пронизав такий біль, ніби він засунув туди розпе чене золоте калатало, що теліпалося на його опояску. Вихо дить, я справді була дівчиною й тепер прощалася зі своєю цнотою. З під моїх стиснутих від болю й сорому повік покотилися сльози. Трохи згодом я таки відчула сласне блаженство, та, розплющивши очі, зумілася знов — із моїх ложесен стегнами розтікалася моя свіжа, моя розпочата кров.

Метр Леонард стояв уже біля столу жертовника і жмутом трави витирав червоні плями на золотих калата лах. Потім пожбурив тим віхтем у натовп, миршавий чоло вічок з виколеними біля серця лжецею і виделкою, хоч як це дивно, підскочив вище за всіх, першим ухопив його обіруч і став жадібно їсти, залишаючи на своїх тріснутих заїдах червоні сліди.

— Дайся на стрим! — суворо гримнув на нього метр. — Ти не на фуршеті, дочекайся чорної меси! Їдець присоромлено опустив трав’яного віхтя, але не викинув.

— Несіть причастя! — звелів Леонард.

По цій команді всі стали підходити до столу і класти на мене хто зерна, хто дикі грушки, хто пирога чи коржика або й таке, чому я навіть не знала назви. «Швабра», наприк лад, поклала мені на ліву грудь маленького засушеного язичка — чи не жаб’ячого; знайомий цап примостив на розболене місце рябеньке совине яєчко; стара сива відьма, противно хихикаючи, поцілувала мене в живіт й зашамкала так, щоб ніхто не почув:

— Якщо вдасться народити, то назвеш його Нікубом.

Не забудь, чула? Нікуб. — І поклала на живіт довгенького хвостика чи то чорної редьки, чи, може, й щура.

Найориґінальнішим був, як завжди, лисий миршачок: він тільки ткнув у мене порожньою жменею і, впевнений, що того ніхто не помітив, прошепотів:

— Я був обома руками за вас, царице.

— Базікало! — зневажливо кинув метр. — Цього разу не було ніякого голосування. Краще скажи, де твоя пожертва?

Скнара зніяковіло почухав на грудях виделочку й лжецю, а потім ураз зрадів і дістав із вуха комарика, що саме заліз туди необачно. Він одірвав йому крильця, щоб не втік, і поклав комарика мені на пупик, а крильця залишив собі.

— Ненажера, — скривився метр. — Ти не міг принести хоч макове зерня?

— З маком тепер сутуга, — миршачок відкашлявся в кулак і пояснив: — Заборонено його вирощувати на імплементаціях… ой, на плантаціях.

— Усі закони під себе шиєте? Нічо’, я вам, блядям, пришию, — сказав метр і взявся до меси.

Спершу він усіх причастив: брав яйце, коржика чи пиріжок, вмочав його в мою кров — кров жертовної цноти — і роздавав кожному його частку. Всі їли, аж лящало за вухами, і тільки «швабра» оскомно скривилася й промим рила сама до себе:

— Вона така дівчина, як я попадя.

Сука хотіла було виплюнути причастя, але наштовх нулася на пронизливий погляд метра й проковтнула його, як вуж жабу. Я подумки зааплодувала.

Коли на престолі, за якого правив тут мій живіт, нічого не лишилося, метр відправив коротку літургію, зведену до прохальної єктинії:

— Ти єси Великий Дух Землі, що чиниш найбільші жни ва на світі, заступи, сохрани й порятуй нас своєю безмірною силою. Паки і паки вклоняємося Тобі миром, Земний Душе, і благаємо милування Твого та вділення моці й утіх на нескінченні літа…

Тим часом якесь дике двостатеве створіння піднесло йому сапфірову сулію, стара відьма подала чашу ковчег, з якої вона викликала анциболота, і метр Леонард, правлячи літургію, почав частувати кожного темним напоєм, схожим на кров кажана, після чого всі впали в шаленство й оточили жертовний стіл, на якому я, цариця, поволі приходила до тями, потім стали в коло спиною одне до одного і розпочали божевільний танок. — І і іх, сарайє!