Слава ЗСУ!

То просто якась лихоманка тіпала цим поріддям, скаже ний вихор розкрутив їх у суцільну відьомську карусель, що вже й не розрізниш жодної подоби, лиш промайне чиєсь голе озаддя, мов пропелер на вітрі, скинуться вгору вим’яс ті цицьки чи розгнузданий хобот.

Зчинився такий лемент і ґвалт, що від нього кущі поза лисиною вилягали, наче від смерчу, тріщали чагарі і дерева, хмарами здіймалася така густа курява, що за нею не видно було вже місяця, і тоді прокотився владний голос:

— Помстіться за себе, або ви помрете!!!

Шуря буря волі поволі втихла, та накотилася вже нова хвиля безуму: розпашілі тіла налітали одне на одного, збивали з ніг — хар, хар, сабат! — і злягалися, кублилися, верещали, як березневі коти, — айє, сарайє, — захли наючись від перелюбу, — спер мою сережку, ти спер мою сережку! — раптом почувся придушений голос «швабри», котра в любощах необачно довірилася лисому скнарі, і той схрумав чи проковтнув знеобачки її дорогу прикольну прикрасу.

Коли око моє вихопило з тієї оргії знайомого цапа, я подумала, що докотилася до галюників, — це був уже не цап, а рогата коза, в якої звисала чимала пругкенька дійка, і стара сива відьма почергово її то доїла, то смоктала беззубим ротом, розминаючи невеличке зморшкувате вим’я.

— Помстися ж і ти за себе! — знов підійшов до мене метр Леонард.

— За що я мушу помститися? І кому?

— За зраду. Хіба ти не знаєш, що всі отут у перелюбі мстять тим, хто їх коли небудь зрадив? — анциболот міцно притиснув мене до себе.

Та він даремно сподівався на мою похвалу його невга мовній силі.

— Ти ненаситний самець, — сказала я, і з моїх вуст вирва лася така непристойна лайка, що в нього зів’яли вуха.

— Замовкни!

— Ти злої бучі отець, — розпалювала себе словами, і мені ставало так приємно, що я ладна була знову прийняти його за цим же чи на цьому столі.

Але він зовсім не розумів мене, ніби не знав, що таке вуха для жінки, й зненацька його вхопили корчі, він нагнувся і став блювати вже почорнілим зерном, яке їв із моїх закривавлених ложесен.

Що це? Воно, те зерно, почало роздуватись і вору шитися, воно… оживало!!! — у нього відростали високі ламані лапки, і вже чорні павуки підповзали до мене.

Каракурт, чорна вдова, зі смертельним укусом якої не зрівняється жодна змія! І ось я вже мовби збоку бачила, як ця горда цариця, котра щойно спізнала таїнство пекла, бігла із розчахнутими від жаху очима до чагарника, за вершечок якого от от мав сховатися місяць четвертак, і тільки це, тільки це рятувало царицю, що не помстилася за себе і мусила вмерти.

За мною ще котився сатанинський регіт, та він розтавав, розтавав у першім промінні світанку, і, поки перетво рювався на півняче кукурікання, я помітила у своїй руці коцюбу, притьмом стромила її між ноги і… полетіла в чорну безодню.

— Ку-у-ку-у-у!

9

Вранці я, вим’ята й хвора, знов одлежувалась у ванні, змиваючи з себе залишки жовто зеленої мазі.

Незважаючи на втому, не полінувалася зробити собі косметичну купіль з розмарином і полином, яка не лише піднімає тонус, а й проганяє недоречні запахи, не пору шуючи при цьому природного аромату тіла. Запах відьом ської мазі вже вивітрився, проте мене досі від нього піднуд жувало, як колись перед першим й останнім абортом.

«Якщо вдасться народити, то назвеш його Нікубом…»

Схибнутися можна. Хтось може назвати це нісеніт ницею, маячнею, авжеж, всяк, хто живе в цьому світі лише пісною бухгалтерією, скаже, що це сон рябої кобили чи виплід нездорової психіки, але для мене це така ж правда, як он та лампочка, що світиться на стіні в голубому плафоні (от чого вже ніколи не збагну своїм мистецтвознавчим розумом, то це таємницю електрики), як маґнетична сила, що з’являється під час накладання рук і яку ще стародавні маги також називали електрикою; як той вуж, що ні сіло ні впало раптом залазить у сумку з жіночою білизною.