Слава ЗСУ!

— Ти п’яний, — намагалася його напоумити.

— Зате не причепиться нежить.

— Човен протікає. — Є ґумові чоботи.

Невдовзі він уже був у повному рибальському екіпіру ванні — ґумові ботфорти, брезентові штани, зелена плямиста ватянка з каптуром.

— Тоді і я з тобою.

— Не треба, — сказав він. — Лягай відпочивати. Я швидко.

— Ні, я сяду на весла. Хіба мені вперше?

Я справді не раз допомагала йому закидати сіті, бо самому це робити дуже незручно, тим більше вночі і на вітрі. Однак раніше я розважалася тим за дня чи при місяці тихої ночі, а тут було не до забавки. Нестор опинався, не хотів, щоб я з ним ішла — він таки розізлився на мене за «головний біль», та поки шукав ліхтарика, те, се, я вже також була в коротеньких ґумовичках калюжниках, вовня них колготах, теплому светрі, а поверх усього накинула червоного дощовика з гостроверхим, як у ката, капюшоном.

Дрібна мжичка затарабанила об той каптур, мов об дашок, проте вітер жбурнув і в лице холодною мрякою; нічка була така, що навіть Трезора не добудишся, і даремно Нестор так нищечком заходив до фліґеля, де лежали сіті і де ночував наш сторож Іванько, — карлик завжди спав на дощ як убитий.

Нестор виніс із фліґеля дві слюдяні торби із сітками, і ми рушили до річки, до свого причалу, який, вважай, був частиною нашого обійстя — тут, біля води, стояла під розлогими вербами альтанка, тут був наш невеличкий пляж, і мангал, де ми полюбляли смажити шашлики, і легкий дерев’яний човен — його ми припинали до старої верби, намотуючи ланцюг на стовбур, ніколи не брали на замок і навіть весла завжди залишали у кочетах. Там, де закінчувалося подвір’я, відразу ж за парканом, починався обрив, тому до річки вели вимощені із цегли сходи, а далі був рівненький берег, наш майже приватний бережок, куди ніхто чужий не показував носа.

Тепер тут стояла така темрява, що кишеньковий ліхта рик пробивав її на крок другий (либонь, через дощ), його світло в’язло в пітьмі широкою жовтою плямою, проте не це мене тоді непокоїло — на своєму березі ми могли походжати із зав’язаними очима; непокоїв вітрюган, що хижо завивав у верховітті дерев і зривав ще й не пожовкле вербове листя (кілька листочків прилипло до мого черво ного плаща), гнав таку шумовиту хвилю, що край води утворилася смуга збитої піни. Та хвиля виштовхала човен на мокрий пісок, разом із дощем залила його до половини водою, і я ще раз спробувала вмовити Нестора облишити цю дурну забаганку, але він затявся: дві поразки поспіль для нього було забагато. Дістав з під корми коряк і, поки не вичерпав воду до дна, не розігнувся. Потім кинув у човен торби із сітками, зіштовхнув його з мілини, передав мені ліхтарика.

Він сам сів за весла. Та я навряд чи й змогла б попливти проти такої хвилі, це вже там, пізніше, ми поміняємося місцями, коли достатньо буде тримати човен за вітром, лише пригальмовуючи.

Важко сказати, скільки ми відпливли од берега, нічна річка скрадає відстані (а тут ще ця сльотава пітьма), однак я попросила:

— Годі, отут і кидай!

— Ні, — сказав він, — до русла ще далеко.

— Ти бачиш, де те русло?

— Вимкни ліхтарика, ти засліплюєш мені очі.

Я вимкнула ліхтарик, стало справді трохи видніше, розсунулася та чорна, непроглядна завіса, яка при скупому світлі обступає тебе вночі, проте бачила тільки смоляні хвилі при самому човні та ще темне погруддя Нестора, що за кожним помахом весел то віддалявся од мене, то набли жався, немов тінь.

— Ми скоро будемо на тому березі, — сказала я, хоча знала, що до того берега ще ген як далеко (річка тут завширшки з півкілометра), то лиш супроти хвилі вини кала омана, що ми швидко пливемо.