Слава ЗСУ!

- Ні! - гукнув Дуглас, сидячи на траві й дивлячись туди.- Ні!

Громіздка постать містера Чорні заточилася на самому краю урвища, і йому аж дух забило.

- Хваліть бога, що я не вас туди пожбурив! - гримнув він і непевною ходою подався геть, тоді спіткнувся і впав, зіп\'явся на ноги, то бурмочучи щось сам до себе, то регочучи, то лаючись, і врешті зник з очей.

Дуглас сидів край яру і плакав. Потім висякав носа й подивився на брата.

- Вже пізно, Томе. Тато піде нас шукати. Ми мали б бути вдома ще годину тому. Біжи йому назустріч по Вашінгтон-стріт і приведи сюди.

- Невже ти полізеш у яр?

- Тепер, на звалищі, вона вже не належить нікому,, і всім до неї байдуже, навіть містерові Чорні. Скажеш татові, чого я його кличу, але хай не думає, що йому доведеться вертатись зі мною та нею і що хтось його побачить. Я понесу її задвірками, і ніхто нічого не знатиме. [500]

- Яка тобі тепер з неї користь, машина ж уся побилася.

- Усе одно не можна покинути її тут саму на дощі, як ти не розумієш, Томе!

- Та певне.

І Том поволі пішов геть.

Дуглас почав спускатися схилом, між купами попелу, брудного паперу та порожніх консервних бляшанок. На півдорозі донизу він спинився й прислухався. Тоді втупив погляд у райдужну сутінь, що оповивала крутосхил попереду.

- Мадам Таро! - погукував він ледь чутно.- Мадам Таро!

Йому здалося, ніби на дні яру в місячному світлі майнула біла рука. То був просто клапоть паперу, що ворухнувся на вітрі. Але Дуглас усе одно подавсь туди...

Міський годинник вибив північ. Майже в усіх будинках уже згасло світло. У домашній майстерні при гаражі двоє хлопців та батько відступили від чаклунки, що сиділа тепер незворушно, як і раніш, у старому лозовому кріслі, а перед нею на покритому цератою ломберному столику були розкладені химерними віялами ченці й блазні, кардинали й кістяки, сонця й комети - старовинні ворожильні карти, яких вона ледь торкалася восковою рукою. Говорив батько.

- ...добре все розумію. Коли я був такий, як ви, і з нашого міста від\'їжджав цирк, я гасав по всіх усюдах і збирав сотні афіш. А згодом завів кролів і захопився магією. Споруджував на горищі пристрої для ілюзій і потім не міг витягти їх звідти.- Він кивнув головою до чаклунки.- Пригадую, років тридцять тому вона провістила майбутнє і мені. Ну гаразд, почистьте її як слід і йдіть спати. А в суботу змайструємо для неї спеціальний ящик.

Він рушив був до дверей гаража, але Дуглас тихо озвався до нього:

- Тату... Дякую тобі. За дорогу додому. Дякую.

- Ет, пусте,- мовив батько й пішов. Лишившись самі із чаклункою, хлопці подивились один на одного. [501]

- Ох ти ж, просто Головною вулицею всі четверо - ти, я, тато і вона! Такого тата пошукати!

- Завтра піду й відкуплю в містера Чорні решту автоматів,- сказав Дуглас.- Дам йому десять доларів, він же однаково все викидатиме.

- Авжеж.- Том подивився на стару чаклунку в лозовому кріслі.- Ну просто як жива! Цікаво, що там у неї всередині?