Слава ЗСУ!

Часто серед дня непосидющі дітлахи зненацька, без усякої видимої причини, спинялися, затихали й казали:

- Он їде містер Джонас!

- Он їде Нед!

- Он їде фургон!

І хай би дорослі хоч скільки видивлялися на північ чи на південь, на схід чи на захід - вони однаково не побачили б ні чоловіка на прізвище Джонас, ні коня на ім\'я Нед, ні великого критого воза, такого, як оті, що трусилися колись по зелених хвилях дикої прерії.

Одначе коли б ви мали такі чуткі вуха, які мають собаки, і пильно нашорошили їх, та ще й настроїли на високі й далекі звуки, то дочули б за багато миль, десь на протилежному краю містечка, монотонний спів, наче то молився десь у пустелі старий рабин чи правив намаз мулла. Голос містера Джонаса завжди набагато випереджав його появу, і люди мали з півгодини або й з годину, щоб приготуватись і зустріти його. І на той час, як його фургон в\'їжджав на вулицю, на тротуарах уже стояли шпалерами дітлахи, немов чекали параду.

І ось з\'являвся фургон, і на високих козлах під парасолем кольору хурми, тримаючи віжки, що весело струміли в його лагідних руках, сидів містер Джонас і співав:

- Мотлох! Мотлох! 

Ні, сер, не мотлох! 

Мотлох! Мотлох! 

Ні, мем, не мотлох! 

Виносьте все на подвір\'я: 

Скалки, уламки, ганчір\'я, 

Дрантя і лахи, забавки, спиці! [505]

В діло згодиться

Всякий непотріб.

Скажете, мотлох?

Нi, то не мотлох!

Кожен, хто хоч раз почув ті співи містера Джонаса, який придумував слова просто на ходу, одразу сказав би, що він не звичайний собі лахмітник. На вигляд - так. Пошарпані, геть вицвілі вельветові штани, на голові - старезний повстяний кашкет, прикрашений значками з часів давніх президентських виборів... А відрізняло його від інших лахмітників те, що промишляв він не тільки за ясного дня,- ви могли побачити його і вночі, на залитих місячним світлом вулицях, і фургон його до світанку колував містом, об\'їжджаючи острови кварталів, де мешкали люди, яких він знав усе своє життя. І возив він у своєму фургоні всяку всячину, назбирану по всьому місту,- возив днями, тижнями, а то й місяцями, аж поки виявлялося, що та чи та річ комусь потрібна. Тоді треба було тільки сказати: Мені хотілося б оцей годинник або А отой матрац можна? - і містер Джонас віддавав їх, не взявши ні цента, і їхав собі далі, придумуючи слова до нового співу.

Часто траплялося так, що десь годині о третій ночі він єдиний у тому містечку не спав, і не раз ті, кого мучив головний біль, забачивши на вулиці його осяяний місяцем фургон, вибігали з дому й питали, чи нема в нього часом аспірину, і аспірин у нього завжди був. Не раз годині о четвертій йому випадало приймати пологи, і тільки тоді люди помічали, які неймовірно чисті в нього руки й нігті. То були руки заможної людини, котра, певне, жила ще й якимсь іншим, нікому не відомим життям.

Та хоч хто б він був, і хоч як би жив, і хоч яким би здавався дивним і навіть схибнутим, здорового глузду містерові Джонасові не бракувало. Як він часом лагідно пояснював сам, йому вже багато років тому набридло орудувати справами в Чікаго, і він вирішив пошукати собі якогось іншого діла, щоб спокійно доживати віку. Церкви він не любив, хоча й схвалював її ідеї, проте сам мав нахил до проповідництва та поширення знань, отож зрештою придбав коня та фургон і тепер проводив решту життя, дбаючи про те, щоб одні люди мали змогу скористатися з речей, що їх інші люди викидали як непотріб. Містер Джонас вважав себе своєрідним [506] фільтром, крізь який відбувається матеріальний і культурний обмін між різними верствами місцевого населення. Він терпіти не міг, коли щось пропадало марно, бо знав: те, що для одного мотлох, для іншого - розкіш.