Слава ЗСУ!

Цок. Упала піщинка. Цок...

- Чах-чах-чах! Ту-ту-у-у!

Високо на даху якийсь хлопчина вдавав паровоз, смикав невидиму шворку гудка і раптом завмер, обернувся на статую.

- Джоне! Гей, Джоне Хафф! Я тебе ненавиджу, Джоне!.. Та ні, Джоне, ми ж друзі. Я не ненавиджу тебе, ні!..

Джон упав у вузький коридор між в\'язами, наче в бездонний літній колодязь, і, швидко меншаючи, зник.

Цок. Джон Хафф. Цок. Падають піщинки. Цок. Джон...

Дуглас повернув голову, і її пронизав гострий біль, так наче вона розкололася на білій-білій, моторошно білій подушці.

Пропливли у своїй Зеленій машині дві старі жінки, за-рявкав гумовий сигнал, вітально здійнялися білі руки, неначе замахали крилами голуби. Та ось машина вже поринула в зелену глибочінь лужка, і тільки білі руки ще махали Дугласові, аж поки над ними зімкнулася густа трава...

Міс Ферн! Міс Роберта!

Цок... Цок...

І раптом з вікна в будинку навпроти висунувся полковник Фрійлі з обличчям у вигляді годинникового циферблата, і по вулиці завихорилась курява з-під копит буйволів. Полковник Фрійлі хитнувся, щось у ньому заторохтіло, нижня щелепа відвалилась, і замість язика з рота вигулькнула годинникова пружина й захилиталася [510] в повітрі. Він упав на підвіконня, мов ганчір\'яна лялька, та одна рука все махала Дугласові...

Проїхав містер Ауфмен у якійсь чудній яскравій машині, схожій і на трамвай, і на зелений електромобіль, що сліпила очі, як сонце, й тягла за собою пишний шлейф диму.

- Містере Ауфмен, то ви все-таки винайшли її? - закричав Дуглас.- Збудували кінець кінцем Машину щастя?

І раптом він побачив, що машина не має дна. Містер Ауфмен біг вулицею, а вся та неймовірна споруда трималась у нього на плечах.

- Щастя, Дуг, ось тобі щастя! - І він зник з очей так само, як зникли перед тим трамвай, Джон Хафф і дві старі жінки з голубинокрилими руками.

Згори; з даху, долинув дрібний стукіт, Тук-тук-тук, Пауза. Тук-тук-тук. Цвях і молоток. Молоток і цвях, Щебіт птахів. І старечий жіночий голос, тремтливий, але ще бадьорий:

- Ми зберемось біля річки... річки... річки... Ми зберемось біля річки,

Що тече повз божий трон...

- Бабусю! Прабабусю!

Тук - тихенько - тук. Тук - тихенько - тук,

- ...річки... річки...

І ось уже тільки птахи перебирають по покрівлі тоненькими лапками. Цок-цок. Черк. Цвірінь. Цвірінь. Тихенько, ледь чутно.

- ...річки...

Дуглас глибоко вдихнув, ураз швидко видихнув і заплакав уголос.

Він не чув, як у кімнату вбігла мати.

На його безживну руку дрібкою гарячого попелу з сигарети впала муха, задзижчала, мов обпечена, й шугнула геть.

Четверта година пополудні. Бруківка всіяна здохлими мухами. У будах пріють мокрі в своїх кудлах собаки. Під деревами туляться куці тіні. Крамниці на Головній вулиці зачинено, двері замкнено. На березі озера ні душі. Тисячі людей позалазили аж по шию в теплу воду - все ж якась полегкість. [511] Чверть на п\'яту. По цегляній бруківці посувається фургон лахмітника, містер Джонас співає на козлах.