Слава ЗСУ!

О пів на четверту проти неділі, коли весь дім сповнило тепле відчуття ситості й умиротворення, дідусь відсунув свого стільця й велично махнув рукою. Тоді пішов до бібліотеки й повернувся з величезним томом Шекспі-ра. Поклав його на дерев\'яний таріль і урочисто підніс дружині.

- Бабусю,- сказав він,- прошу тебе, приготуй нам завтра на вечерю цю чудову книгу. Я певен,-та, мабуть, і всі ми,- що завтра ввечері, коли ти подаси її на стіл, вона буде така ж ніжна, соковита, присмажена й м\'яка, як груднинка осіннього фазана.

Бабуся взяла книгу обома руками й заплакала з радості.

Вони сиділи за столом аж до світанку: їли то те, то те на десерт, попивали настоянку з диких квітів, що росли на лужку перед будинком,- і тільки тоді, коли прокинулись перші птахи й зажеврів небокрай на сході, всі потяглися нагору, по своїх кімнатах. Дуглас лежав і дослухався, як далеко в кухні холоне плита. А ось пішла спати й бабуся.

Містере Джонас,- подумки звернувся він до лахмітника,- хоч би де ви тепер були, а я сьогодні віддячив вам, відплатив за добро. Я передав його далі по колу, атож, таки передав...

Він заснув і побачив сон.

У тому сні бамкав гонг і всі домочадці з радісними вигуками мчали до їдальні снідати.

●

А потім, зненацька, літо скінчилося.

Дуглас уперше збагнув це, коли вони якось ішли вулицею в центрі міста. Нараз Том схопив його за руку і вражено показав на вітрину крамниці дрібного товару. Обидва прикипіли до місця: у вітрині рівними рядами, з моторошною незворушністю красувалися речі із зовсім іншого, такого далекого світу.

- Олівці, Дуг, десять тисяч олівців! [530]

- Ох ти ж чорт!

- Записники, по п\'ять центів, по десять центів, зошити, гумки, акварельні фарби, лінійки, компаси... Сто тисяч штук!

- Не дивися. Може, то просто мана.

- Ні,- в розпачі простогнав Том.- То школа. Вже на носі школа! І чого б ото я виставляв такі речі, поки ще не скінчилося літо! Половину канікул зіпсували!

Вони рушили далі і, прийшовши додому, побачили на всохлому, полисілому лужку дідуся - він збирав поодинокі останні кульбаби. Якийсь час хлопці мовчки допомагали йому, а потім Дуглас, схилившись над власною тінню, сказав:

- Томе, коли цей рік отак кінчається, то який буде наступний - кращий чи гірший?

- Не питай мене.- Том дмухнув, наче в дудочку, у стеблину кульбаби.- Не я ж створив цей світ.- Він трохи подумав.- Хоч часом мені здається, ніби таки я.- І смачно плюнув.

- А я щось передчуваю,- мовив Дуглас.

- Що?

- Наступний рік буде ще більший, дні будуть ясніші, а ночі довші й темніші, люди так само вмиратимуть, і так само народжуватимуться нові, і посеред усього того буду я.

- Атож, Дуг, ти і ще мільярди людей, не забувай.

- У такі дні, як оце сьогодні,- тихо промовив Дуглас,- мені здається, що я... що я буду сам-один!

- Як потрібна буде допомога,- сказав Том,- ти тільки гукни.

- Що може вдіяти десятирічний братик?

- Десятирічному братикові на те літо буде вже одинадцять. Щоранку я розмотуватиму світ, наче клубок гумової стрічки в м\'ячику для гольфу, а ввечері знову змотуватиму. Попросиш - покажу, як це робиться.