Слава ЗСУ!

Дуглас швидко позирнув туди, нічого не побачив і відчув себе ошуканим - батько, так само, як і дідусь, завжди говорив загадками. А проте... А проте... Дуглас завмер і прислухався.

Атож, щось таки має статися,- подумав він.- Я це знаю!

- А осьде папороть, що зветься венерині коси.- Батько простував далі, і бляшане відро в його руці раз у раз побрязкувало.- А оце відчуваєте? - Він посовав ногою по землі.- Ця листяна подушка накопичувалася з мільйон років. Подумайте-но, скільки треба було листя, щоб вона стала така м\'яка.

- Ох ти ж, я ступаю, наче індіанець,- озвався Том.- Ані шелесне.

Дуглас і собі помацав ногою землю, але не відчув її пругкості, бо весь час сторожко дослухався. Нас оточили!- думав він.- Щось таки станеться. Але що?..- Він спинився.- Ану, виходьте, хто й де б ви не були! - подумки гукнув він.

Том та батько простували далі по безгучній м\'якій землі.

- А ось найкраще в світі мереживо,- тихо мовив батько. І показав рукою нагору, де крони дерев перепліталися з небом чи, може, то небо впліталося в них, хтозна. Та так чи так, а це зелено-блакитне мереживо існувало, і батько всміхався, і досить було придивитися, Щоб добачити, як ліс і далі невпинно плете його, мов великий гомінкий верстат. Батько стояв невимушено, говорив про се й про те, і мова його линула вільно й жваво. Раз у раз він сам сміявся зі своїх слів, і це ще Дужче пожвавлювало його розповідь. Він любить дослухатися [329] до тиші, казав батько, якщо можна до неї дослухатися; адже серед тиші випадає почути, як у повітрі, що аж кишить бджолами - слово честі, просто-таки кишить! - легко сіється донизу пилок диких квітів. А онде, прислухайтесь, за отими деревами - там гучить і справжній водоспад пташиного щебетання!

Ось воно,- подумав Дуглас,- наближається! Суне просто на мене! А я його не бачу! Ось уже зовсім близько, десь тут!

- А ось і брусниці! - сказав батько.- Дивіться, нам j пощастило.

Не треба!- аж зайшовся мовчазним криком Дуглас. Але Том та батько нахилились і встромили руки в шурхітливі кущики. Мана розвіялась. Жахлива примара, І що підкрадалася все ближче, ладна чимдуж накинутись, навалитись, витрусити з нього душу, миттю зникла без сліду.

Розгублений і спустошений, Дуглас упав навколішки. Він бачив, як його пальці занурились у зелену сутінь, а тоді виринули звідти, забарвлені в такий колір, ніби він у якийсь спосіб розітнув ліс ножем і застромив руку у відкриту рану.

- Хлопці, час підживитися!

З відрами, вже до половини повними брусниць і суниць, серед гудіння бджіл, що злетілися слідом,- а це ж бо, сказав батько, не що інше, як затаєний спів навколишнього світу,- вони сиділи на замшілий колоді, жували бутерброди й намагалися дочути в лісовій тиші те, що чув батько. Дуглас відчував на собі батьків усміхнений погляд. Ось батько хотів був щось сказати, але передумав і, відкусивши ще шматок бутерброда, на хвилю замислився.

- Бутерброд у лісі - зовсім інша річ. Інакше смакує, ніж удома, ви помітили? Наче його чимось присмачили. Пахне м\'ятою і живицею. Чудово збуджує апетит.

Дуглас перестав жувати й поторкав язиком хліб і підсмажену шинку. Та ні... бутерброд як бутерброд. Том, і далі жуючи, кивнув головою.

- Я зрозумів, про що ти кажеш, тату.

Було вже майже сталося,- думав Дуглас.- Хоч би що воно там таке, але ж величезне, ой яке величезне! Щось його сполохало. А де ж воно тепер? Мабуть, за [330] отим кущем!.. Ні, десь позад мене!.. Та ні, воно тут... отут, зовсім поруч...