Слава ЗСУ!

- Він давно помер. Коли б він був тепер тут, то сказав би вам, яка я була молода й гарненька у двадцять два роки.

- Але його тут нема, і він не може сказати, то як ви це доведете?

- Я маю шлюбне свідоцтво.

- Ви могли б і його в когось узяти. А я тільки тоді повірю, що ви колись були молоді,- і Джейн аж очі приплющила, так упевнено себе почувала,- якщо хтось мені скаже, що бачив вас, коли вам було десять років!

- Та тисячі людей бачили мене тоді, дурненька ти дитина, але вони або померли, або вже немічні й живуть по інших містах. А в цьому містечку я нікого не знаю, приїхала сюди всього кілька років тому, отож ніхто з тутешніх людей не бачив мене дівчинкою.

- А, он воно як!- Джейн підморгнула Еліс і Томові.- Ніхто не бачив!

- Та ти послухай! - Місіс Бентлі схопила дівчинку за руку.- Такі речі всі беруть на віру. Колись і ви будете старі, як я. І тоді люди вам теж не повірять. Скажуть: Е, ні, ці старі ворони ніколи не були співочими пташками, не були ці сови іволгами, не були ці папуги синичками. Постривайте, станете й ви такі, як я!

- Ні, не будемо ми такі! - вигукнули дівчатка.- Правда ж, не будемо? - запитували вони одна одну.

- Поживете - побачите! - сказала місіс Бентлі.

А сама собі подумала: О боже, діти є діти, бабусі є бабусі, і між ними порожнеча. Вони не можуть уявити собі перемін у людині, не бачивши їх на власні очі. [387]

- А твоя мама? - мовила вона до Джейн.- Хіба ти не помічала, як вона змінюється з роками?

- Ні,- відказала Джейн.- Вона завжди однакова. І то була правда. Коли живеш разом з людиною день

у день, вона анітрохи не змінюється. І тільки коли вона кудись надовго від\'їжджає і ви знов зустрічаєтеся через багато років, тебе вражають переміни в її зовнішності, бтож місіс Бентлі раптом здалося, що вона сімдесят два роки їхала гуркітливим чорним поїздом, і ось нарешті він зупинився біля перону, і всі гукають до неї; Елен Бентлі, та невже це ти?

- Мабуть, ми вже підемо додому,- сказала Джейн.- Дякую за персника. Він якраз на мене.

- Дякую за гребінця. Він справді гарненький.

- Дякуємо за фотокартку тієї дівчинки.

- Стривайте! - гукнула місіс Бентлі, коли вони побігли східцями вниз.- Я не дозволяю! Це мої речі!

- Не треба! - сказав Том, і собі подавшись слідом за дівчатками.- Віддайте!

- Ні, вона вкрала їх! Це все речі якоїсь дівчинки, а вона їх украла... Дякуємо! - крикнула Еліс, обернувшись назад.

І хоч як місіс Бентлі гукала їм навздогін, дівчатка зникли в темряві, мов нічні метелики.

- Пробачте,- сказав Том, уже з лужка дивлячись на місіс Бентлі знизу вгору. А тоді пішов геть.

Вони забрали мій персник, мій гребінець і мою фотографію,- думала стара, стоячи на східцях веранди й тремтячи від хвилювання.- І нічого, нічогісінько в мене не лишилося. А то ж були частки мого життя.

Минали довгі нічні години, а вона все лежала без сну серед своїх скринь і пам\'яток минулого. Нарешті повела очима по всіх тих ретельно складених клаптиках матерії, всіляких цяцьках, страусовому пір\'ї і промовила вголос: