Слава ЗСУ!

Дуглас ішов крізь цей день, і йому здавалося, що отак усе й триватиме вічно. І оця досконалість, зграбність, і дух трави, що лине ген поперед тебе зі швидкістю світла. І так само йтиме поруч вірний друг, який висвистує оце шпаком і підбиває ногою м\'ячика, а ти тим часом хвацько гарцюєш тут-таки курною стежкою і більш нічого тобі не треба, до всього можна доторкнутися рукою- так воно близько, напохваті,- і все воно таким залишиться.

Навдивовижу гарний був той день, і раптом на ясне небо набігла хмара, закрила сонце і далі ані руш.

Джон Хафф уже кілька хвилин щось неголосно говорив. Аж ось Дуглас зупинився на стежці й звів на нього очі.

- Джоне, повтори, що ти сказав.

- Та ти ж чув, Дуг.

- Ти сказав, що... їдеш звідси?

- Ось і квиток уже в кишені. Ту-ту-у, бам! Чах-чах-чах-чах! Ту-ту-у-у... - Голос його завмер.

Потім Джон урочисто видобув з кишені жовто-зелений залізничний квиток, і обидва хлопці почали його розглядати.

- Сьогодні ввечері! - вигукнув Дуглас.- Оце маєш! Ми ж збиралися пограти ввечері у світлофор, у статуї! Як же це, отак зненацька? Усе моє життя ти був тут, у Грінтауні. Не можна ж раптом просто взяти та й поїхати!

- Так вирішив батько,- сказав Джон.- Він знайшов роботу в Мілвокі. Але ще до сьогодні ми не були певні...

- Ах ти ж чорт, а тут на тому тижні баптисти влаштовують виїзд у ліс, а потім буде великий карнавал на [413] День праці, а там і День усіх святих... Невже твій батько не може почекати? Джон похитав головою.

- Ну й халепа,- сказав Дуглас.- Дай я сяду... Вони сиділи під старим дубом на зверненому до міста

схилі пагорба, навколо них колихалися розлогі тіні, і під деревом було прохолодно, як у печері. А вдалині на осонні лежало місто, немов розфарбоване пекучим промінням, і вікна всіх будинків були розчинені навстіж. Дугласові захотілося мерщій бігти туди - може, місто всім своїм громаддям, усіма будинками навалиться на Джона, зімкнеться довкруг і не дасть йому звестись і втекти.

- Але ж ми друзі... - безпорадно мовив Дуглас.

- І завжди будемо друзями,- сказав Джон.

- Ти приїздитимеш сюди на кінець кожного тижня чи десь так, еге?

- Батько каже: лише раз чи два на рік. Це ж вісімдесят миль.

- Вісімдесят миль - зовсім недалеко! - вигукнув Дуглас.

- Так, справді недалеко,- погодився Джон.

- У бабусі є телефон. Я тобі дзвонитиму. А може, й ми колись виберемося туди до вас. Ото буде чудово!

Джон довго не озивався.

- Ну то побалакаймо про щось,- сказав Дуглас.

- Про що?

- Отакої! Ти ж їдеш звідси, то ми маємо побалакати про мільйон усяких речей! Про все, про що балакали б наступного місяця і ще через місяць. Про богомолів, про цепеліни, про акробатів і шаблековтачів. Так наче ми про щось не добалакали - ну, приміром, про те, чому в коників слина жовта, як тютюнова жуйка.

- Дивно, але мені не хочеться балакати про коників.

- А раніше завжди хотілося!

- Авжеж. - Джон невідривно дивився на містечко, що лежало віддалік. - Та, мабуть, тепер просто не час про це.