Слава ЗСУ!

- Ану, Джоне,- сказав Дуглас,- гляди мені, й оком не змигни. Наказую тобі стояти тут і не зрушати з місця цілі три години!

- Дуг... - ворухнулися Джонові губи.

- Заклякни! - звелів Дуглас.

Джон знову втупив очі в простір, але губи його вже не усміхались.

- Мені треба йти,- прошепотів він. [419]

- Ані руш! Таке правило.

- Та мені ж уже час додому,- не вгавав Джон.

Статуя заворушилася, опустила руки й повернула голову до Дугласа. Вони стояли й дивились один на дно-го. Інші хлопці й собі поопускали руки.

- Гаразд, зіграймо ще раз,- сказав Джон.- Тільки тепер водитиму я. Розбігайтесь!

Хлопці кинулися врозтіч.

- Стій!

Хлопці завмерли. Дуглас також.

- Ані руш! - гукнув Джон.- Ні на волосинку! - Тоді підійшов до Дугласа й став проти нього.- Дуг, інакше нічого не вийде,- мовив він тихо.

Дуглас дивився ген у сутінкове небо.

- Статуї, всі до одної, заклякніть на три хвилини!- звелів Джон.

Дуглас відчував, що Джон обходить його, точнісінько так, як він сам щойно обходив Джона. Потім відчув, як той легенько стуснув його ззаду під лікоть.

- Ну, бувай,- сказав Джон.

Позаду щось шурхнуло, і Дуглас, навіть не дивлячись, зрозумів, що там уже нікого немає.

Десь далеко загудів паровоз.

Дуглас простояв нерухомо ще цілу хвилину, чекаючи, поки затихне позаду тупотіння Джонових ніг, але воно не затихало. Як це він - біжить, біжить, а все наче на місці? - подумав Дуглас.- Чому не віддаляється?

А тоді збагнув, що то калатає в грудях його власне серце.

Годі! Він рвучко приклав руку до грудей. Не калатайї Я не хочу цього чути!

Потім він усвідомлював, що йде через лужок повз інші статуї, але не знав, чи й вони вже ожили. Йому здавалося, що вони й досі стоять непорушно. Та й сам він тільки переставляв ноги, а решта його тіла була заклякла, холодна й важка, наче камінь.

Уже піднімаючись східцями на свою веранду, він раптом озирнувся на лужки, що лишились позаду.

Там не було ні душі.

У повітрі залунали звуки, схожі на рушничні постріли. То грюкали, зачиняючись одна по одній, надвірні двері будинків обабіч вулиці - такий собі прощальний вечірній салют.

Нема нічого кращого за статуї,- думав Дуглас.- [420] Тільки їх і можна втримати на своєму лужку. Головне - не дозволяти їм рухатись. Бо як хоч раз дозволиш, то вже нічого з ними не вдієш.

Зненацька його кулак метнувся вгору, наче вистрелений, і люто погрозив лужкам, вулиці, дедалі густішим сутінкам. До обличчя Дугласові прилила кров, очі його палали.

- Джоне! - гукнув він.- Гей, Джоне! Ти мені ворог, чуєш? Ти не друг мені! І не вертайся сюди, ніколи! Забирайся геть! Ти мені ворог, чуєш? Ось ти хто! Все між нами кінчено, ти погань, та й годі, погань! Джоне, ти мене чуєш? Джоне!..