Слава ЗСУ!

- Ні!

Полковник Фрійлі швидко розплющив очі й випростався у своєму кріслі на колесах. Тоді сягнув холодною рукою туди, де мав бути телефон. Телефон був на місці. Полковник на мить притис його до грудей і покліпав очима.

- Не до вподоби мені цей сон,- мовив він до порожньої кімнати.

Нарешті підняв тремтливими пальцями трубку, подзвонив на міжміську станцію, назвав телефоністці номер і став чекати, втупивши очі в двері своєї спальні, так наче боявся, що в першу-ліпшу мить туди може вдертись юрба його синів, дочок, онуків, доглядальниць, лікарів і позбавити його тієї останньої в житті втіхи, яку він дозволяв своїй напівзгаслій душі. Багато днів - чи, може, й років - тому, коли його серце вдарило, мов кинджалом, у ребра й тіло, він почув унизу тих хлопчаків... Як же це їх звали?.. Чарлі... Чарлі, Чак, атож! І Дуглас! І Том! Він таки пригадав!.. Вони покликали його звідти, з вестибюля, але перед ними зачинили двері, і вони повернули назад. Йому не можна збуджуватися, сказав лікар. Ніяких відвідувачів, нікогісінько не пускати. І він чув, як хлопчаки переходили вулицю, і бачив їх, і помахав їм рукою. І вони помахали йому у відповідь: ...полковнику... полковнику... Отож тепер він сидить сам-один, і серце його, наче сіре жабеня, вряди-годи мляво хляпає в грудях.

- Полковнику Фрійлі,- озвалась у трубці телефоністка.- Даю замовлений номер. Мехіко, Еріксон, тридцять вісім дев\'яносто дев\'ять.

А тоді почувся далекий, але напрочуд виразний голос:

- Bueno*.

- Хорхе! - гукнув старий.

- Сеньйор Фрійлі! Знову ви? Це ж так дорого коштує...

- Хай собі!.. Ви знаєте, що потрібно.

- Si**. Вікно?

* Добре (ісп.); тут у значенні алло, слухаю.

** Так (ісп.).

- Вікно, Хорхе, зробіть ласку.

- Зараз,- сказав голос. [437]

І ось за тисячі миль, далеко в південному краї, в одному із службових приміщень великого ділового будинку почулися кроки людини, що відійшла від телефону. Старий аж подався вперед, притиснувши до зморщеного вуха телефонну трубку, і до болю напружив слух, щоб не пропустити дальших звуків.

Аж ось там відчинили вікно.

- О-о,- зітхнув старий.

Крізь відчинене вікно у трубку полинув гомін гарячого золотого полудня в Мехіко. Полковник ніби навіч побачив Хорхе, що стояв біля вікна, простягти трубку надвір, на яскраве осоння.

- Сеньйоре...

- Ні, ні, будь ласка. Я хочу послухати. Полковник Фрійлі дослухався, як гудуть ріжки безлічі автомобілів, як вищать гальма, як кричать у своїх рундуках вуличні торговці, пропонуючи перехожим червонясті банани й апельсини. Ноги його, що звисали з крісла, почали рухатись, так ніби й він ішов тією вулицею. Очі були міцно заплющені. Він жадібно вбирав ніздрями повітря, ніби хотів почути дух м\'ясних туш, що висіли проти сонця на залізних гаках, геть обліплені мушвою, наче величезні грона родзинок, і запах бруківки у провулках, ще мокрої після вранішнього дощу. Він відчував на своїх зарослих колючою щетиною щоках гаряче південне сонце, і йому знов було двадцять п\'ять рокї|, і він усе йшов та йшов, роздивляючись навколо, усміхаючись, щасливий з того, що живе, що такий бадьорий І чутливий, що всотує в себе барви й пахощі.