Слава ЗСУ!

- Елміро, обіцяю вам, присягаюся, Елміро: якщо ви тільки виживете, якщо не помрете... Ви чуєте мене, Ел-мІро? Ось послухайте!.. Від сьогодні я вживатиму свою відьомську силу тільки на добрі діла. Ніякої чорної магії- лише біла! Як буде на те моя воля, ви більш ніколи не впадете на залізного собаку, не перечепитесь через поріг, не поріжете пальця, не звалитеся зі сходів. Вас чекає райське життя, Елміро, обіцяю вам! Тільки не помирайте! Погляньте, я виймаю з цієї фігурки всі кнопки! Озвіться до мене, Елміро! Озвіться і сядьте! І мерщій ходімо нагору, переголосуємо. Ви будете головою Жимолості, обіцяю вам, не треба й голосувати, і так усі за вас, правда ж, шановні дами?

У відповідь на це всі дами ридма заридали й мусили спертись одна на одну, щоб не попадати з ніг.

Том, який і далі стояв нагорі, почувши ті ридання, вирішив, що місіс Браун таки сконала.

Він був уже на півдорозі донизу, коли зустрівся з юрбою жінок, що поверталися назад з таким виглядом, ніби щойно побували в осередді страшного вибуху.

- Ану, дай дорогу, хлопче!

Перша йшла місіс Гудвотер, сміючись і плачучи водночас.

За нею плентала місіс Елміра Браун, так само плачучи і сміючись. [435]

А далі виступали всі сто двадцять три учасниці зборів, самі не тямлячи, чи то вони повертаються з похорону, чи то йдуть на бал. г

Том провів їх очима й похитав головою.

- Я тут більше не потрібен,- мовив він сам до себе.- Зовсім не потрібен.

І, поки за ним не похопилися, навшпиньки подався сходами вниз, міцно тримаючись за поруччя.

●

- Хоч вір, хоч ні,- сказав Том,- а все воно достоту так і було. Усі тітоньки наче з глузду з\'їхали. Стоять навколо й носами шморгають. А Елміра Браун сидить унизу біля сходів цілісінька - кістки в неї гумові, чи що,- і відьма плаче в неї на плечі, а тоді раптом усі вони сунуть нагору і вже сміються. От і зрозумій, що до чого. То я швиденько ходу звідти!

Том розстебнув комір сорочки й зняв краватку.

- То, кажеш, чари? - спитав Дуглас.

- Чари, а що ж би ще.

- І ти цьому віриш?

- І вірю, й не вірю.

- Ох ти ж, скільки всякої всячини в цьому місті!- Дуглас поглянув удалину, де над обрієм клубочилися величезні хмари, схожі своїми обрисами на стародавніх богів і воїнів.- І замови, й воскові подоби, й голки, й чарівне зілля - так ти казав?

- Ну, зілля, може, й не дуже чарівне, а от що блювотне, то це таки так. Р-раз - і е-е-е!.. - Том ухопився за живіт і вивалив язика.

- Відьми... - мовив Дуглас і загадково повів очима вбік.

●

А потім настає день, коли скрізь, скрізь довкола ти чуєш, як падають з дерев яблука. Спершу то там, то там, одне по одному, далі по три, по чотири разом, ще далі - по дев\'ять, по двадцять, і ось уже посипалися градом, глухо гупаючи, мов кінські копита по м\'якій темній траві, а ти сам - останнє яблуко на дереві, чекаєш, поки вітер поволі розхитає тебе, відірве від твоєї піднебесної гілки і ти полетиш униз, униз, аж до самого долу. І задовго до того, як упадеш у траву, ти забудеш, що [436] було колись і дерево, й інші яблука, й літо, й зелений моріжок унизу. Ти падатимеш у темряву...