Слава ЗСУ!

Вона сиділа по той бік столика, і їм здавалося, ніби вони розмовляють з великою сірою міллю, що не знати як забилася туди й безпорадно тріпоче крильцями. Голос її долинав з далекої глибини бляклої старості, огорнутої порохом висхлих квітів і давно струхлявілих метеликів.

- Отак воно.- І міс Луміс підвелася.- То прийдете завтра?

- Неодмінно прийду,- сказав Білл Форрестер. Вона пішла собі в місто, де її чекали якісь справи, а хлопець і молодик лишилися сидіти за столиком і, дивлячись їй услід, помалу доїдали своє морозиво.

Наступного дня Вільям Форрестер зранку обробляв місцеву інформацію до газети, потім устиг з\'їздити за місто порибалити в річці, де зловив усього кілька дрібних рибинок і з легкою душею вкинув їх назад у воду, [446] а о третій пополудні, зовсім не думаючи про це - чи принаймні начебто не думаючи,- спіймав себе на тому, що їде в своїй машині певною вулицею. Він з цікавістю дивився, як його руки крутять кермо, повертаючи на широку заокруглену під\'їзну алею, і як машина зупиняється біля повитого плющем анку. А коли вийшов з машини, то передусім завважив, яка вона в нього пошарпана й занедбана - достоту як і його старезна, пожована люлька,- це особливо впадало в око на тлі величезного зеленого саду та свіжопофарбованого триповерхового вікторіанського будинку. В дальшому кінці саду щось злегка, примарно колихнулося, звідти долинув ледь чутний поклик, і він побачив міс Луміс, що сиділа там сама-одна, віддалена в часі й просторі, серед м\'яких відсвітів срібного чайного сервізу,- вона сиділа й чекала на нього.

- Уперше в житті бачу, щоб жінка була готова вчасно й чекала,- сказав Білл Форрестер, підходячи.- Та й сам я,- визнав він,- уперше в житті з\'явився на побачення точно в призначений час.

- А це чому? - спитала міс Луміс, відхилившись на спинку плетеного крісла.

- Сам не знаю, - щиро відказав він.

- Ну гаразд.- Вона взялася наливати чай.- Почнімо з такого запитання: якої ви думки про наш світ?

- Я нічого про нього не знаю.

- Як кажуть, це вже початок мудрості. Коли людині сімнадцять років, вона знає все. Та коли вона й у двадцять сім знає все, то їй так і лишилося сімнадцять.

- Ви, певно, багато чого навчилися за стільки років.

- Така вже перевага старих людей - вони нібито знають усе на світі. Та насправді це всього лише лицедійство, маскарад, як і всяке інше лицедійство. А проміж себе ми, старизна, підморгуєм одне одному й посміхаємось: мовляв, як тобі моя маска, моє лицедійство, моя самовпевненість? Адже життя - це гра, чи не так? То хіба не добре я граю?

Обоє тихо засміялися. Білл відхилився в кріслі й уперше за багато місяців сміх його звучав природно й невимушено. Потім міс Луміс узяла свою чашку обома руками й зазирнула в неї.

- А знаєте, це добре, що ми так пізно зустрілися. Я не хотіла б познайомитися з вами в двадцять один рік, коли була ще зовсім дурнятком. [447]

- До гарненьких дівчат двадцяти одного року підходять з іншою міркою.

- То ви гадаєте, я була гарненька? Він потішено кивнув головою.

- Та звідки вам знати? - спитала стара.- Коли бачиш дракона, який щойно зжер лебедя, то де там уявити собі того лебедя з кількох пір\'їнок, що лишилися навколо драконової пащі! А це ж бо справді так, і воно перед вами, те страховидло, все в зморшках та брижах. Дракон, що поглинув білу лебідоньку. Я вже багато років її не бачу. Не можу навіть пригадати, яка вона була з себе. А проте відчуваю її. Десь там усередині вона й досі жива, та лебідонька, і пір\'їнки на ній не змінилося. Ви знаєте, бувають такі ранки, весною чи восени, коли я прокидаюсь і думаю: ось зараз гайну полем до лісу й назбираю суниць! Або поплаваю в озері, або танцюватиму цілий вечір і ніч, аж до світанку! А тоді з люттю згадую: та мене ж поглинув цей старезний потворний дракон! Я наче принцеса в заваленій вежі, звідки немає виходу, і лишається тільки чекати чарівного принца.