Слава ЗСУ!

- Каїр... - почала міс Луміс. [449]

Година минула серед коштовного каміння, глухих завулків та вітрів з єгипетської пустелі. Світило золоте сонце, плинув своїм річищем каламутний Ніл, а на вершині піраміди стояла молоденька, напрочуд жвава дівчина й, сміючись, кликала його із затінку нагору, на сонце, і він побрався крутим схилом туди, до неї, і ось уже вона простягла йому руку й допомогла здолати останню приступку; а потім вони вдвох зі сміхом трусилися на спині верблюда, наближаючись до кам\'яного громаддя сфінкса; а пізно ввечері в тубільному кварталі лунав дзвінкий перестук молоточків по бронзі й сріблу, линула тиха музика якихось струнних інструментів, линула й завмирала десь ген, ген, ген...

Вільям Форрестер розплющив очі. Міс Гелен Луміс закінчила мандрівку, вони обоє знов були в своєму місті, в саду, і їм здавалося, ніби вони знайомі вже хтозна-відколи, давні добрі друзі,- а тим часом чай у срібному чайнику зовсім охолов і надвечірнє сонце висушило бісквіти. Білл зітхнув, випростав спину й знову зітхнув.

- Ще ніколи в житті не було мені так хороше.

- Та й мені.

-\' Я забрав у вас стільки часу. Мав би піти з годину тому.

- Ви ж знаєте, які втішні були для мене ці хвилини, всі до одної. А от вам яка охота марнувати час із недолугою старою?..

Білл знову відхилився в кріслі, примружився й поглянув на неї. Тоді майже зовсім замружив очі, так що між повіками ледь проходило світло. Злегенька нахилив голову в один бік, потім у другий.

- Що це ви робите? - зніяковіло запитала міс Луміс. Нічого не відповівши, він і далі роздивлявся на неї.

- Якщо знайти відповідне положення, - пробурмотів він,- так щоб пристосуватися, обмежити поле зору...- А подумки провадив: ...тоді можна затерти зморшки, відкинути нашарування часу, повернути літа назад...

І раптом аж стенувся.

- Що з вами? - спитала міс Луміс.

Але все вже минуло. Щоб ухопити те видиво, він розплющив очі. І то була похибка. Він мав і далі сидіти відхилившись і мляво дивитися крізь приплющені повіки, так щоб усе трохи розпливалося. [450]

- І все ж таки,- мовив він,- якусь мить я бачив.

- Що ви бачили?

Ту лебідоньку, звісно, - подумав він. І, мабуть, на цю думку ворухнулись і його губи.

Міс Луміс рвучко випросталась на стільці. Руки її мов заклякли на колінах. Очі втупилися в нього, і він з безпорадним розпачем побачив, як на них набігають сльози.

- Пробачте мені,- мовив він,- будь ласка, пробачте.

- Та ні, що ви...- Вона й далі сиділа нерухомо, склавши руки на колінах, і не намагалася втерти очі.- А тепер вам краще піти... Так, завтра можна, але зараз ідіть, прошу вас, і нічого більше не кажіть.

Білл пішов садом, залишивши її в затінку біля столу. Озирнутися він не наважився.

Минуло чотири дні, вісім днів, дванадцять днів... Його запрошували то на чай, то на вечерю, то на обід. Довгими зеленими надвечір\'ями вони сиділи й розмовляли - про мистецтво, про літературу, про життя, про суспільство й політику. їли морозиво, смажених голубів, пили добрі вина.