Слава ЗСУ!

- Мені завжди було байдуже до всяких пересудів,- сказала якось міс Луміс.- А пересуди вже таки пішли, правда ж?

Білл Форрестер збентежено засовався на стільці.

- Так я й знала. Жодній жінці не вберегтися від пліток, навіть коли їй дев\'яносто п\'ять років.

- Я можу більш не приходити.

- Та ні, ні! - вигукнула вона і враз опанувала себе. Тоді вже спокійніше повела далі: - Ви й самі добре знаєте, що так не можна. Та й вам має бути байдуже до того, хто там що подумає, хіба ні? Ми ж бо знаємо, що нічого негожого в цьому немає.

- Певно, що мені байдуже,- підтвердив Білл.

- А тепер,- і міс Луміс відхилилася назад,- пограймо в нашу гру. Куди ми вирушимо цього разу? В Париж? Хай буде Париж.

- У Париж,- погодився Білл і злегка кивнув головою.

- Так от,- почала вона,- нині в нас тисяча вісімсот вісімдесят п\'ятий рік, і ми сідаємо на пароплав у нью-йоркській гавані. Ось наш багаж, ось наші квитки, [451] отам - лінія обрію. Тепер ми вже пливемо через океан. А тепер наближаємося до Марселя...

І ось вона стоїть на мосту й дивиться у прозору воду Сени, коли це раптом і він опиняється поруч і теж звертає погляд униз, на хвилі літа, що спливають за течією. Ось вона тримає в білій руці келишок з аперитивом, а ось і він тут як уродився, нахиляється до неї і торкається її келишка своїм. Він бачить себе у дзеркальних залах Версальського палацу, за ресторанним столиком у Стокгольмі, вони разом лічать червоно-білі стовпчики цирулень уздовж каналів Венеції. Усе, що вона колись звідала сама, тепер вони звідують разом.

Якось надвечір у середині серпня вони сиділи в саду й дивились одне на одного.

- А ви знаєте,- сказав Білл Форрестер,- що я ось уже півмісяця майже щодня буваю у вас?

- Та не може бути!

- І це для мене величезна втіха.

- Воно-то так, але ж навколо стільки молодих дівчат...

- У вас я знаходжу все те, чого бракує їм,- доброту, розум, дотепність.

- Дурниці. Доброта й розум притаманні старості. А в двадцять років жінці більш до вподоби бути безжальною і легковажною.- Міс Луміс замовкла й глибоко зітхнула.- А тепер я хочу збентежити вас. Пригадуєте, того разу, коли ми вперше зустрілись у павільйоні Води - морозиво, ви обмовилися, що свого часу почували до мене щось ніби... ну, скажімо, прихильність. А потім більш і словом про це не прохопилися, сподіваючись, що я забуду. То ось я змушена просити, щоб ви прояснили мені цю делікатну обставину.

Білл видимо розгубився.

- Ви мене таки збентежили,- спробував ухилитися він.

- Ну ж бо, кажіть!

- Багато років тому мені потрапила на очі ваша фотографія.

- Я ніколи не дозволяю себе фотографувати.

- То був дуже давній знімок, вам там років двадцять.

- А-а, ви он про що. Та то ж чиста сміхота. Щоразу, як я даю якісь гроші на доброчинність або відвідую бал, [452] вони відкопують ту фотографію, здувають з неї порох і друкують у газеті. І всі у місті сміються, навіть я сама.

- Газета чинить досить жорстоко.

- Та ні. Я сама їм сказала: коли вам потрібна моя фотографія, друкуйте ту, що зроблена тисяча вісімсот п\'ятдесят третього року. Хай люди пам\'ятають мене такою. І, бога ради, під час похорону не знімайте віка з труни.