Слава ЗСУ!

- Ні,- сказав Чарлі.- Знаєте, хто тут живе? Тільки він один. Той, про кого лише згадаєш, як ураз мороз поза шкірою йде.- Він стишив голос мало не до шепоту.- Нелюд.

- Нелюд?

- Він тут уродився, виріс і тут-таки живе! Скрізь мороз. Томе, скрізь зима, Дуг! Звідки б йому ще приходити, щоб наганяти на нас дрижаки найжаркішими ночами серед літа? Та тут он і дух його, хіба ні? Ви ж самі добре чуєте. Нелюд... Нелюд...

У сутіні клубочились туманні випари. Раптом Том вереснув.

- Пусте, Дуг,- мовив Чарлі.- Просто я вкинув йому за комір шматочок бурульки, ото й усе.

●

Годинник на вежі міської управи вибив сьому. Дзвін прокотився луною і завмер.

Невелике віддалене містечко в штаті Іллінойс, що відгородилося від світу річкою, лісом, лугом і озером, огортали теплі сутінки. Від тротуарів ще пашіло жаром. Одна по одній зачинялися крамниці, і на вулицях ставало дедалі темніше. Зате було аж два місяці - годинник над урочистою чорною будівлею управи, що дивився навсібіч своїми чотирма циферблатами, і справжній місяць, який піднімався в молочно-білому серпанку над темним небокраєм на сході.

В аптеці-закусочній під високою стелею шурхотіли лопаті вентиляторів. На оповитих сутінню пишних верандах будинків сиділи невидимі знадвору люди. Лише вряди-годи то там, то там жевріли рожеві вогники сигар. Час від часу рипіли й грюкали сітчасті двері. По червоних цеглинах бруківки біг Дуглас Сполдінг, за ним слідкували собаки й хлопчаки.

- Добривечір, міс Лавініє!

Хлопці погнали далі. Лавінія Неббс недбало помахала рукою їм навздогін і лишилася сидіти на веранді, самаедна, [461] з високою склянкою холодного лимонаду в білій руці. Час від часу вона підносила склянку до рота, відпивала ковток, а тоді знов сиділа й чекала.

- А ось і я, Лавініє!

Лавінія Неббс обернулась і побачила Франсіну - вся в білому, вона стояла біля сходів на веранду, серед пахощів циній і рожин.

Залишивши недопиту склянку з лимонадом на веранді, Лавінія замкнула надвірні двері й сказала:

- Гарний вечір, саме йти в кіно. Вони рушили вулицею.

- Дівчата, куди це ви? - гукнули міс Ферн і міс Ро-берта зі своєї веранди.

Через м\'який океан сутіні Лавінія гукнула у відповідь:

- В кіно Еліт, на нову картину Чарлі Чапліна!

- Ну, нас у таку темінь з дому не виманиш,- жалісно сказала міс Ферн.- Та ще тепер, коли той Нелюд знову душить жінок. Ми візьмемо рушницю й замкнемось у коморі.

- Ет, вигадки! - відрубала Лавінія і, почувши, як за сестрами грюкнули двері й клацнув замок, пішла собі далі крізь хвилі теплого вечірнього повітря, що здіймалися над розжареним за день тротуаром. Здавалося, ступаєш по твердій скорині свіжоспеченого хліба. Тепло линуло вгору по ногах, заповзало під плаття, скрадливо, але приємно огортало все тіло.

- Лавініє, то ти не віриш усім тим балачкам про Нелюда?

- Цим двом бабусям аби тільки язиками молоти.

- Але ж два місяці тому хтось таки вбив Хетті Макдолліс, ще через місяць - Роберту Феррі, а ось тепер і Елізабет Ремселл пропала хтозна-де...