Слава ЗСУ!

- Хетті Макдолліс не мала клепки в голові. Закладаюся, що вона втекла з якимсь роз\'їзним агентом.

- А інші? Кажуть, їх усіх знайшли задушених, із прикушеними язиками.

Вони зупинилися на краю яру, що переділяв містечко на дві половини. Позаду них були освітлені будинки й музика, попереду - провалля, вогкість, світляки і темрява.

- Може, не треба нам було йти сьогодні в кіно,- сказала Франсіна.- А що, як той Нелюд вистежить нас і вб\'є? Боюся я цього яру. Ти тільки поглянь! [462]

Лавінія поглянула, і яр видався їй динамо-машиною, що й на мить не спиняється ні вдень, ні вночі; там весь час щось дзижчало, шелестіло, ворушилось - точилося якесь приховане життя тваринного й рослинного світу. Звідти несло духом теплиці, якимись незнаними випарами, розмитими прадавніми сланцями й сипучими пісками. І завжди те чорне динамо стугоніло без угаву, і в повітря злітали електричні іскри світляків.

- Не мені ж вертатися пізно ввечері цим бісовим яром, а тобі, Лавініє. Отими східцями й через місток. А може, десь там і чигатиме Нелюд.

- Дурниці! - відказала Лавінія Неббс.

- І ти, а не я, ітимеш сама стежкою і дослухатимешся до власної ходи. Всю дорогу, аж до дому, ітимеш сама... Лавініє, а тобі не страшно жити одній у тому твоєму будинку?

- Старі діви полюбляють самотину.- Лавінія показала на вузеньку стежку між чагарів, що вела вниз, у темряву.- Ходім отак навпростець.

- Я боюся!

- Таж іще зовсім рано. Нелюд вилазить тільки десь проти ночі.

Лавінія взяла подругу під руку й повела звивистою стежкою, все вниз і вниз, у теплу сутінь, сповнену сюрчання цвіркунів, кумкання жаб і ледь чутного дзижчання москітів. Вони ступали крізь висушені літом бур\'яни, і колючки будяків упиналися в їхні голі ноги.

- Біжімо! - захекано мовила Франсіна.

- Ні!

Стежка звернула вбік - і вони побачили...

У співучій вечірній сутіні під покровом ще теплих від сонця дерев лежала Елізабет Ремселл! Здавалося, вона прилягла там на часинку потішитися лагідними зорями й легким вітерцем, і руки її були випростані з обох боків, мов весла якогось вутлого суденця.

Франсіна зойкнула.

- Не кричи! - Лавінія обіруч обхопила подругу, що хлипала й похлиналася слізьми.- Ну цить, цить!

Елізабет Ремселл лежала так, ніби її винесло туди припливом. В обличчя її світив місяць, очі були широко розплющені й закляклі, мов два камінці-голяки, з рота випинався прикушений язик.

- Вона мертва! - вигукнула Франсіна.- Ой, вона мертва, мертва! Мертва! [463]

Лавінія мовчки стояла серед тисячі чорних теплих тіней, а навколо голосно сюрчали цвіркуни й кумкали жаби.

- Треба повідомити поліцію,- озвалася вона нарешті.

- Тримай мене, Лавініє, тримай, мені холодно... Ой, ще ніколи в житті мені не було так холодно!..

Лавінія пригортала до себе Франсіну, а тим часом по хрусткій траві до них уже наближалися полісмени. Мигтіли кишенькові ліхтарики, перемовлялися голоси, а було вже десь близько половини на дев\'яту,