Слава ЗСУ!

- Холодно, наче в грудні. Мені б зараз светра,- провадила Франсіна, не розплющуючи очей і горнучись до Лавінії.

Полісмен сказав:

- Тепер, шановні дами, ви можете йти. А завтра попрошу вас до відділка, треба буде відповісти ще на деякі запитання.

Лавінія та Франсіна рушили геть від полісменів і від простирадла, яким було тепер накрито заклякле на траві тендітне тіло.

Лавінія чула, як лунко калатає в її грудях серце, її теж морозило, мов узимку, раз у раз наче снігом обсипало, а її тонкі пальці в місячному світлі стали ще біліші; і вона пригадувала потім, що цілу дорогу говорила сама, а Франсіна тільки плакала й тулилася до неї.

Ззаду долинув голос:

- Може, вас провести, дами?

- Ні, дійдемо самі,- відказала Лавінія не знати кому, і вони пішли далі. Йшли сторожким, зачаєним яром, сповненим таємничого шепоту й потріскування, і невеличкий острівець, де велося слідство, світили ліхтарики й лунали голоси людей, лишався все далі позаду.

- Я ще ніколи не бачила мерців,- сказала Франсіна.

Лавінія придивилася до свого годинника, так наче її рука простяглась у неосяжну далеч і він опинився за тисячу миль від очей.

- Усього пів на дев\'яту. Зараз зайдемо по Гелен і ще встигнемо в кіно.

- В кіно?! - аж сахнулася Франсіна.

- Нам це якраз до речі. Треба забути про те страхіття. [464]

Не можна думати про нього. А якщо ми зараз вернемося додому, то тільки про те й думатимемо. Отож ходімо у кіно, ніби нічого й не сталося.

- Лавініє, та невже ти це серйозно?!

- У житті не казала нічого серйознішого. Нам треба посміятися, про все забути.

- Але ж там Елізабет... твоя подруга... і моя теж...

- Ми їй уже нічим не зарадимо, тож подбаймо про себе. Ходім.

Вони рушили потемки кам\'янистою стежкою, що вела вгору протилежним схилом яру. І раптом попереду, заступаючи їм дорогу й не помічаючи їх, бо вся його увага була прикута до того місця внизу, де лежало мертве тіло, танцювали плями світла й перемовлялися полісмени, виник Дуглас Сполдінг.

Він стояв білий, мов привид, руки його звисали вздовж тулуба, а очі невідривно дивилися вниз, у яр.

- Ану, йди додому! - гукнула до нього Франсіна. Він не почув її.

- Гей ти! - закричала Франсіна.- Йди додому, забирайся звідси, чуєш?! Зараз же додому, додому, додому!

Дуглас шарпнув головою і втупився в них невидющим поглядом. Губи його заворушилися. Та вихопилося з них тільки якесь мугикання. Потім він мовчки повернувся й побіг геть. Мовчки побіг у теплу темряву до віддалених пагорбів.

Франсіна знову хлипнула, заплакала і, плачучи, пішла далі з Лавінією Неббс.

- Ось ви нарешті! А я вже думала, добродійки, ви зовсім не прийдете! - Гелен Грір стояла на східцях веранди й нетерпляче потупувала ногою.- Усього на годину спізнились, ото й тільки. Що сталося?

- Та ми... - почала була Франсіна. Лавінія міцно стиснула її руку.