Слава ЗСУ!

- Я наполягла, щоб аптекар розказав мені, який він був із себе, той один. Нібито нетутешній, у темному костюмі. Худий, з блідим обличчям. [468]

- Усі ми надміру збуджені,- мовила Лавінія.- І навіть якщо ви візьмете таксі, я нікуди не поїду. Якщо мені судилося стати наступною жертвою, то й нехай. У цьому житті так мало хвилюючих подій, а надто коли дівчині вже тридцять три, тож дайте мені хоч у такий спосіб потішитись. А загалом усе це дурниці, і ніяка я не красуня.

- Ой, та що ти, Лавініє, ти ж справді гарна, другої такої і в місті нема, особливо тепер, коли Елізабет... - Франсіна прикусила язика.- Просто ти не підпускаєш до себе чоловіків. А якби була не така сувора, то давно б уже вийшла заміж.

- Годі тобі словоблудити, Франсіно! Онде каса, я плачу сорок один цент і йду дивитися Чарлі Чапліна. А ви, коли хочете, їдьте собі в таксі. Я піду в кіно сама і додому сама дійду.

- Лавініє, та ти що! Хіба ж ми можемо покинути тебе на таке...

Вони ввійшли до кінотеатру.

Перший сеанс уже закінчився, була перерва, і людей у тьмяно освітленому залі лишилося зовсім мало. Подруги сіли в середньому ряду, відчуваючи дух начищеної старовинної бронзи, що прикрашала зал. Тоді побачили, як із-за потертої червоної оксамитової завіси вийшов адміністратор.

- Поліція попросила нас закінчити сьогодні раніше,- оголосив він,- щоб усі ви потрапили додому до півночі. Тому ми не показуватимемо кінохроніки, а одразу пустимо фільм. Сеанс закінчиться об одинадцятій. Усім радять іти просто додому. Не затримуйтесь на вулицях.

- Це стосується нас, Лавініє! - прошепотіла Франсіна.

Світло згасло. Замерехтів екран.

- Лавініє,- пошепки мовила Гелен.

- Що.

- Коли ми заходили в кіно, якийсь чоловік у темному костюмі перейшов вулицю. А оце щойно він з\'явився у залі й тепер сидить у першому за нами ряду.

- Ой, Гелен!

- Просто позад нас!

Усі три по черзі озирнулися.

- Я йду до адміністратора! - Гелен підвелась і рушила проходом.- Зупиніть картину! Дайте світло! [469]

- Гелен, повернися! - гукнула Лавінія, і собі підводячись...

Вони поставили на столик порожні склянки від содової і, сміючись, злизали з-над губ рештки ванільного морозива.

- Бачте, яка дурниця вийшла! - сказала Лавінія.- Стільки галасу з нічого. Сором, та й годі.

- Атож, я винна,- тихо озвалася Гелен.

Годинник показував уже пів на дванадцяту. З кінотеатру подруги вийшли останні, коли там уже погасили світло і колихливий потік глядачів квапливо розтікався на всі боки, хто куди. Опинившись на вулиці, вони почали кепкувати з Гелен. Вона й сама намагалася підсміюватись із себе.

- Ой, Гелен, а як ти бігла проходом і репетувала: Дайте світло! Я думала, зараз умру! А той бідолашний чоловік!..

- Уявляєте собі - брат адміністратора, приїхав із Рейсіна!

- Та я ж вибачилась... - сказала Гелен, дивлячись на великі лопаті вентилятора під стелею, що все крутився, крутився, розмішуючи тепле вечірнє повітря й знов і знов сколихуючи хвилі запахів - ванілі, малини, м\'яти, лізолу.

- Даремно ми сюди зайшли. Поліція ж застерігала...