Слава ЗСУ!

їй здавалося, ніби вона біжить, але вона не бігла.

- ...п\'ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев\'ятнадцять, двадцять... Це вже п\'ята частина сходів! - захекано підбадьорила вона себе.

А яр був глибокий і чорний, чорний-чорний! І весь світ лишився позаду: люди, що спокійно спали в своїх ліжках, місто, замкнені двері, аптека, кінотеатр, вуличні ліхтарі,- все те було позаду. Тепер скрізь навколо неї існував і жив тільки яр, чорний і неосяжний.

Нічого ж не сталося, правда? І нікого тут нема... двадцять чотири, двадцять п\'ять... Пригадуєш оту моторошну історію, якою всі лякали одне одного в дитинстві?.. Вона прислухалась, як її підбори стукотять по східцях. ...Історію про чорного незнайомця, що приходить у дім, коли ти вже у ліжку. Як він ступає на сходи, що ведуть нагору, до твоєї кімнати. Ось він на першому східці, на другому... на третьому, четвертому, п\'ятому!.. Ой, як усі завжди сміялись і верещали, слухаючи цю історію! І ось уже той жахливий чорний незнайомець на дванадцятому, останньому, східці, а ось він відчиняє двері кімнати і вже стоїть біля твого ліжка. А-а, попалася!..

Вона закричала. Такого крику вона зроду ще не чула. І сама ніколи не кричала так пронизливо. Вона спинилась, аж заклякла на місці й учепилася в дерев\'яне поруччя сходів. Серце немов вибухало у неї в грудях. І те нажахане бухання лунало на весь світ.

Онде, онде! - беззвучно вигукувала вона сама до себе.- Отам унизу, під ліхтарем! Якийсь чоловік!.. Ні, вже немає! Але він був, чигав мене! Лавінія прислухалась. Усе тихо.

На містку- ані душі.

Нічого там немає,- подумала вона.- Анічогісінько. От дурепа! І треба ж було пригадати ту історію! Яка глупота! Що ж тепер робити?.. [475] Серце її вже не бухало так шалено. Може, покликати полісмена? Чи почув він, як я закричала?

Вона знову прислухалась. Ніде нічого.

Треба йти далі. Все це через оту безглузду історію.

Вона рушила далі й знов почала лічити східці:

- ...Тридцять п\'ять, тридцять шість... Обережно, не впади. Ну й дурна ж ти... Тридцять сім, тридцять вісім, тридцять дев\'ять, сорок... і ще два, це вже сорок два - майже півдороги.

І раптом знову заклякла.

Зажди,- звеліла собі подумки.

Ступила крок. Звук відгукнувся луною.

Ступила ще крок.

І знов луна, немов ще чийсь крок, майже в ту саму мить.

- Хтось скрадається за мною,- прошепотіла вона до яру, до чорних цвіркунів, невидимих зелених жаб і чорного потічка внизу.- Мало на п\'яти не наступає. А я боюсь озирнутися.

Ще крок - і знов луна.

- Щоразу як я ступлю, ступає і він. Крок - луна.

Вона ледь чутно запитала в яру:

- Полісмене Кеннеді, це ви? Цвіркуни мовчали.

Цвіркуни дослухалися. Сама ніч дослухалася до неї. Усе довкола - й віддалені нічні луки, й близькі нічні дерева - проти свого звичаю завмерло нерухомо, перестали тремтіти листочки дерев, бадилинки трави, зорі в небі, гілочки на кущах - усе дослухалося, як калатає серце Лавінії Неббс. І, може, десь за тисячу миль звідти, на маленькій глухій залізничній станції, загубленій серед безмежжя, якийсь самотній подорожній, що примостився з газетою під єдиною голою тьмяною лампочкою, підвів у цю мить голову й запитав себе: Що воно таке? - а тоді подумав: Та, певне, просто дятел довбе струхлявілий усередині стовбур. Але то був не дятел, а Лавінія Неббс, то лунко калатало її серце.