Слава ЗСУ!

Тиша. Тиша літньої ночі, що залягла на тисячу миль і вкрила землю, мов сутінно-біле море.

Швидше, швидше.

Лавінія квапливо ступала зі східця на східець.

Бігом!.. [476]

І тут вона почула музику. То було якесь божевілля, безглуздя - на неї враз наринула могутня хвиля музики, і вона, чимдуж біжачи вниз, охоплена панічним жахом, відчувала, як та бурхлива злива звуків відлунює десь у глибині її свідомості передвістям страшної біди; а музика гучала все виразніше, все навальніше і гнала її далі, стрімголов, у нестямі, униз, униз, на дно яру.

Ну, ще трохи, ще,- благала вона подумки.- Сто вісім, сто дев\'ять, сто десять!.. Усе! А тепер - бігом через місток!

У цю сліпучо-жаску хвилину, над бурхливим темним потічком, вона підганяла свої ноги, руки, тіло, свій страх, квапила кожну частку свого єства й чимдуж бігла по стоптаних, лунких, пружних і аж наче живих хитких мостинах, а за нею невпинно, невідчепно гупала чиясь хода, і так само невідчепно гучала позаду ота музика, пронизлива й непогамовна.

Він не відстає ні на крок, не обертайся, не дивися, бо як побачиш його, то вже й з місця не зрушиш від такого жахіття. Тікай, тікай! І вона мчала містком.

О боже, боже, благаю тебе, дай мені сили дістатись нагору! Ось вона, стежка, тепер між ті пагорки... О боже, як темно і як далеко ще бігти... Навіть як я тепер закричу, це нічого не зарадить, та й закричати мені вже несила... Ну все, кінець стежки, а онде й вулиця... О боже, дай мені врятуватися... якщо я тільки добудуся жива додому, то вже ніколи не вийду сама... Дурна я була, справді дурна, не знала, що таке страх, але дай мені тільки втрапити додому, і я ніколи й нікуди не піду без Гелен чи Франсіни!.. Ось уже вулиця. Тепер - на той бік!

Вона перебігла вулицю й помчала далі тротуаром.

Ось і анок! Мій дім! Боже, дай мені ще хвильку - ввійти, замкнутись - і я в безпеці!

А онде... яка дурниця помітити таке, і чого воно одразу впало в око, дорога ж кожна мить... а проте онде вона, блищить на балюстраді веранди, недопита склянка лимонаду, залишена там хтозна-коли - рік тому, аж пів-вечора тому! Склянка з лимонадом, стоїть собі спокійнісінько на балюстраді, мов нічого й не сталось... і...

Лавінія чула, як її ноги незграбно ступають по веранді, відчувала, як тремтять руки, не потрапляючи ключем [477] у замок. Чула, як калатає у грудях серце. І як у неї всередині усе аж кричить.

Та ось ключ уже в замку.

Відмикай же, хутчій!

Двері відчинилися.

Ну ж бо, в дім! Зачиняйся!

Вона захряснула двері.

- Тепер на ключ, на засув, швидше! - знесилено, мало не зомліваючи, прошепотіла вона.- Замикай міцніш, міцніш!

Двері замкнено і взято на засув.

Музика змовкла. Лавінія знов прислухалася до серця - його стукіт помалу затихав.

Удома! О боже, удома, в безпеці! Усе минуло, минуло, минуло!..- Вона важко, знеможено припала спиною до замкнених дверей.- Минуло, минуло. Ану, прислухайся. Ніде ані звуку. Хвалити бога, все позаду, я вдома, у, безпеці. Більш ніколи не вийду на вулицю поночі. Сидітиму вдома. І в той яр більш ані ногою. Ой, як добре, так добре, що я уже вдома, що все минулося! Я в безпеці, двері замкнені... Стривай!.. Ану, визирни у вікно.