знайди книгу для душі...
Тепер немовби доходив кінця довжелезний стовпчик чисел в арифметичному прикладі на додавання. Безліч разів начиняла вона всякою всячиною індичок, курчат, голубів, дорослих чоловіків і малих хлопців. Безліч разів мила стелі, стіни, хворих і дітлахів. Настилала лінолеум, лагодила велосипеди, накручувала годинники, підтримувала в грубах вогонь, мастила йодом тисячі болючих ранок та подряпин. П невтомні руки не знали спокою - то вони заспокійливо гладили когось, то щось тримали, то кидали бейсбольний м\'ячик, то орудували крокетним молотком, то загортали якесь насіння в чорну землю, то вкривали запечені в тісті яблука, чи казанок [481] з тушкованим м\'ясом, чи малих, що кидались уві сні. Безліч разів вона спускала штори, гасила свічки, повертала електричні вимикачі - і старіла. Озираючись назад, вона бачила мільйони всіх тих справ, що їх починала, робила й закінчувала на своєму довгому віку,- усе підсумовано, підведено риску, виписано під нею останні цифри, і ось уже поволі поставлено в рядок завершальний нуль. І тепер вона мовчки стояла з крейдою в руці вже поодаль від дошки життя, в цю останню годину перед тим, як узяти ганчірку й стерти з неї геть усе.
- Ану, дай-но ще гляну,- сказала прабабуся,- дай-но гляну...
Без метушні й зайвого слова вона, як звичайно, обійшла і доскіпливо оглянула весь дім, а вже тоді рушила до сходів і, не привертаючи нічиєї уваги, подолала три марші нагору, до своєї кімнати, де безмовно, як тінь, лягла під прохолодні сніжно-білі простирадла й почала вмирати.
І знов по дому покотилося:
- Бабуся!.. Прабабуся!..
Чутка про те, що вона там робить, сягнула вниз між сходами, розбіглася брижами по кімнатах, вихлюпнулась за двері та вікна, а відтак покотилася вулицею поміж в\'язів аж до краю зеленого яру.
- Нагору... нагору!..
Уся родина обступила її ліжко.
- Ідіть собі, я полежу сама,- прошепотіла зона. Визначити її недугу не допоміг би ніякий мікроскоп - то була тиха, але непоборна, дедалі тяжча втома, що скрадливо сковувала її худеньке, наче в горобчика, тіло, і воно помалу поринало в сон - усе глибше й глибше.
Що ж до її дітей та дітей її дітей, то вони й подумати ніколи не могли, що це мирне згасання, така природна в світі річ, викличе в них стільки тривоги і страху.
- Бабусю, послухай... не можна ж залишати нас отак зненацька. Без тебе тут усе розвалиться. Дай нам час підготуватися, поживи ще хоч рік!
Прабабуся розплющила одне око. І, наче запорошений привид з дахового віконця спустілого будинку, на родичів глянули всі її дев\'яносто літ.
- Томе...
Хлопця підштовхнули самого до ліжка, звідки долинув шепіт. [482]
- Томе,- ледь чутно, наче звідкись іздаля, заговорила прабабуся,- у південних морях у житті кожного чоловіка настає такий день, коли він розуміє, що прийшла пора попрощатися з усіма друзями, сісти в човен і пливти геть. Так він і робить, і це цілком природно, бо настав його день. Отак і сьогодні. Ми з тобою дечим дуже схожі: часом ти йдеш у кіно на суботній ранковий сеанс і сидиш там аж до дев\'ятої вечора, так що доводиться посилати по тебе тата. Але, Томе, коли ті самі ковбої починають стріляти в тих самих індіанців на тій самій горі, то найкраще встати й піти з кіно, не шкодуючи й не повертаючи назад. Ось і я йду від вас, поки ще почуваю себе щасливою і можу тішитися життям.