Слава ЗСУ!

Потім вона покликала до себе Дугласа.

- Бабусю, а хто ж наступної весни лататиме покрівлю?

Уже не знати й відколи так повелося, що кожного квітня на даху будинку зчинявся стукіт, неначе туди злетілись дятли й почали довбати онт. Аж ні - то була прабабуся, що невідомо як вибиралася на дах і там, під самим небом, щось наспівуючи, прибивала цвяхами нові дощечки.

- Дугласе,- прошепотіла вона,- ніколи не давай латати покрівлю тому, кому це не в радість.

- Гаразд, ба.

- Як настане квітень, озирнися і спитай: Хто хоче латати покрівлю? І в кого засвітяться очі, той тобі й потрібен, Дугласе. Бо з нашого даху видно всеньке місто, аж до самих околиць, і всі околиці ген до небокраю, і блискучу річку, і вранішнє озеро, і пташок на деревах унизу, а ти над усім тим, і тебе обвіває найкращий у світі весняний вітрець. Та тільки котрогось одного з тих див досить, щоб весною на світанку полізти хоч на флюгер. То всемогутня година, треба лиш не пропустити її... - Голос прабабусин поступово затих.

Дуглас плакав.

Прабабуся знову прочнулася.

- Ну-ну, ти чого це?

- Того,- відказав він,- що завтра тебе вже тут не буде.

Вона піднесла до обличчя невелике ручне дзеркальце, а тоді повернула його до хлопця. Він подивився на її обличчя, потім на своє обличчя в дзеркалі і знов на прабабусине. А вона сказала: [483]

- Завтра я встану о сьомій ранку, вмиюся і разом з Чарлі Вудменом побіжу до церкви, а потім ми вирушимо на гуляння в Електричний парк, там я плаватиму, бігатиму босоніж, падатиму з дерев, жуватиму м\'ятну гумку... Дугласе, Дугласе, посоромся! Ти ж підстригаєш нігті, правда?

- Так, ба.

- І не плачеш, коли що сім років твоє тіло оновлюється, коли в тебе на пальцях і в серці відмирають старі клітини й народжуються нові. Тобі ж це не вадить, га?

- Ні, ба.

- Ну, то поміркуй, хлопче. Ніхто ж не зберігає зістрижених нігтів, хіба що якийсь дурень. А чи бачив ти коли, щоб змія потягла кудись ховати свою скинуту шкіру? От і в цьому ліжку нема вже нічого, крім нігтів та висхлої шкіри. Досить натужитись і добре зітхнути, як я розсиплюся на порох. Важлива не оця я, що лежить під укривалами, а оця, що сидить скраєчку ліжка й дивиться на мене, і ота я, що готує внизу вечерю, або клопочеться в гаражі коло машини, або сидить у бібліотеці й читає книжку. Нова парость - ось що важливе. І насправді я сьогодні не вмираю. Людина, яка має нащадків, ніколи не вмре. От і я житиму ще довго-довго. І через тисячу років мої паростки, яких буде на той час із ціле містечко, так само гризтимуть зелені яблука в затінку евкаліптів. Оце моя відповідь тим, хто питає про такі поважні речі. А тепер біжи мерщій і клич сюди всіх!

Нарешті всі родичі зібрались у кімнаті й стояли в чеканні, як стоять люди, що прийшли на вокзал провести когось у дорогу.

- Ну от,- сказала прабабуся,- настав мій час. Я не смиренниця, і мені приємно бачити вас усіх коло мого ліжка. На тому тижні вас чекає чимало справ: треба опорядити до зими садок, прибрати в коморах, купити дітям теплий одяг. А що оцієї мене, яку задля зручності кличуть прабабуся, тут уже не буде, то всі оті я, яких звуть дядечко Берт, Лео, Том, Дуглас і так далі, повин-ні взяти дещо на себе й робити хто що може.