Слава ЗСУ!

— Нам би ти могла сказати,— невдоволено пробурмотів містер Белламі.

— Я так би й вчинила, батьку, якби ти виявив хоч трохи доброзичливості.

— Я проти того, щоб моя дочка заводила знайомства з людьми не свого кола.

— Через оце ваше упереджене ставлення до Фіцроя я й не розповідала вам нічого. Що ж до моєї записки, то вона була відповіддю ось на це.

Дівчина сягнула до кишені своєї сукні й простягла мені зім’ятого папірця.

Я прочитав:

«Кохана!

Я буду на березі, там, де звичайно, відразу після заходу сонця, у вівторок. Це єдина можливість вирватись. Ф. М.»

— Вівторок сьогодні, і я мала намір побачитися з ним увечері,— мовила дівчина.

Я покрутив папірець у руках.

— Надіслано не поштою. Яким чином ви його одержали?

— Мені не хотілося б відповідати на це запитання. Це не має ніякого відношення до розслідуваної вами справи. Але про все, що справді стосується її, я охоче розповім.

І вона дотримала свого слова, але це нічому не зарадило. Міс Мод не припускала, що її наречений міг мати таємних ворогів, але визнала, що в неї було кілька палких залицяльників.

— Чи не належить до них містер Йен Мердок?

Дівчина почервоніла й знітилась.

— Якийсь час, гадаю, належав. Але все змінилося, коли він зрозумів характер наших з Фіцроєм взаємин.

Тінь підозри, що падала на Мердока, здавалося мені, дедалі густішала й чіткішала. Треба було дослідити його минуле. Треба було таємно зробити обшук у його квартирі. Стекхерст охоче співробітничатиме в цьому зі мною — адже в нього виникли такі самі підозри.

Ми повернулися від Белламі з надією, що вже тримаємо в руках один кінець цього заплутаного клубка.

Минув тиждень. Розслідування нітрохи не прояснило справи й було відкладено до того часу, поки з’являться додаткові дані, необхідні для розкриття злочину. Стекхерст навів деякі довідки щодо свого підлеглого, ми поспіхом обшукали його квартиру, але все це нічого нам не дало.

Я особисто ще раз дослідив,— власними ногами й очима, а також подумки,— місце події, проте нічого для нових умовиводів не здобув. У всіх моїх записках читач не знайде випадку, який би так близько підвів мене до межі власних можливостей. Навіть уява не могла підказати мені шляху до розкриття таємниці. І тут стався випадок із собакою.

Раніше за мене про нього почула моя стара економка — завдяки тому бездротовому телеграфу, з допомогою якого ці люди дізнаються про всі місцеві новини.

— Сумна історія, сер, з цим собакою містера Макферсона,— сказала вона якось увечері.

Я не заохочував таких розмов, але цього разу її слова привернули мою увагу.

— А що сталося з собакою містера Макферсона?

— Сконав, сер. Так сумував за господарем, що сконав.

— Хто вам таке сказав?

— Ну як же, сер, усі тільки про це й говорять. Собака цілий тиждень нічого не їв. А сьогодні два молодих джентльмени з коледжу знайшли його мертвим на березі, на тому самому місці, сер, де знайшов свій кінець його господар.

«На тому самому місці!» Ці слова не йшли мені з голови. В мені росло й міцнішало якесь невиразне відчуття, що смерть собаки важить в усій цій справі дуже багато. Те, що тварина загинула, цілком відповідало собачій природі, прекрасній і відданій. Але ж «на тому самому місці»! Чому цей пустельний берег виявився для собаки фатальним? Чи можливо, щоб і тварина стала жертвою якоїсь кривавої помсти? Чи ж можливо таке?.. Так, відчуття було невиразне, але якась ситуація вже почала вибудовуватись у моїй свідомості.

Через кілька хвилин я простував по дорозі до коледжу. Стекхерст був у себе в кабінеті. На моє прохання він послав по Садбері й Блаунта — двох учнів, що знайшли собаку.

— Так, песик лежав біля самісінької води,— сказав один із них.— Він, мабуть, пішов по сліду свого господаря.

Я оглянув труп маленького відданого песика з породи ердельтер’єрів, що лежав на підстилці у вестибюлі. Він був задубілий, твердий, очі вилізли з орбіт, лапи скарлючились. Весь вигляд песика свідчив про те, що сконав він у страшних муках.

З коледжу я подався до лагуни. Сонце зайшло, і на воді, що тьмяно виблискувала, мов лист свинцю, лежала тінь величезної скелі. Місце було пустельне, без жодних ознак життя,— тільки дві морські чайки кружляли й кричали над моєю головою. У змерхлому світлі згасаючого дня я насилу розрізняв сліди маленьких собачих лап на піску довкруг того самого каменя, на якому лежав був рушник господаря мертвого тепер песика. Я довго стояв у глибокій задумі, а тим часом тіні навколо мене дедалі темнішали. В голові безладно снувалися різні думки та гадки. Ви зрозумієте мій стан, якщо порівняєте його з кошмарним сном: відчуваєш, що вкрай важлива для тебе річ, яку шукаєш і яка — ти цього певен — знаходиться десь поряд, недосяжна для тебе. Отак я почувався того вечора, коли стояв самотою у тих володіннях смерті.