Слава ЗСУ!

Гидуючи своєю мачухою, королевою Алісентою, принцеса Раеніра дедалі більше захоплювалася власною зведеною тіткою — пані Лаеною. Плавень лежав неподалік від Дракон-Каменя, і Даемон з Лаеною нерідко відвідували принцесу, а вона їх. Чимало разів вони літали поруч одне одного своїми драконами; принцесина дракониця Сиракс відклала кілька кладок яєць. Року 118 по А.З. з благословіння короля Візериса Раеніра оголосила про заручини двох старших синів з доньками принца Даемона та пані Лаени. Джакаерисові тоді було чотири роки, Люцерисові — три, дівчаткам — по два. А року 119 по А.З., коли Лаена знову чекала дитину, Раеніра полетіла на Плавень, щоб там допомагати їй при пологах.

Отже, на третій день того клятого року 120 по А.З. — року Червоної Весни — принцеса опинилася коло своєї невістки. День і ніч у родових переймах залишили Лаену Веларіон слабкою та зблідлою, але нарешті вона все-таки народила сина, якого принц Даемон так довго жадав. Але дитина була спотворена, викривлена у кістках і померла протягом години від народження. Мати ненадовго пережила сина; важкі пологи виснажили пані Лаену, горе забрало останню краплю її життєвих сил, і проти породільної гарячки вона лишилася зовсім безпорадною.

Поки її стан поступово погіршувався, незважаючи на зусилля молодого маестра Плавня, принц Даемон полетів на Дракон-Камінь і привіз власного маестра принцеси Раеніри — старшого та досвідченішого, уславленого хистом до цілительства. Та на жаль, і маестер Герардіс прибув запізно: після трьох днів хворобливого марення земний шлях пані Лаени завершився. Їй виповнилося лише двадцять сім років. Кажуть, що в останню годину свого життя пані Лаена підвелася з ліжка і вийшла з опочивальні, маючи намір досягти Вхагар і востаннє злетіти у небо перед смертю. Але сили зрадили її ще на баштових сходах — саме там вона впала і померла. Назад до ліжка її переніс чоловік, принц Даемон. Опісля над тілом пані Лаени разом із принцом сиділа у жалобному бдінні принцеса Раеніра, намагаючись розрадити його горе.

Смерть пані Лаени була першим лихом, що сталося року 120 по А.З., але не останнім. Бо саме того року довго накопичувані у вельможних домах Семицарства образи та ревнощі нарешті вирвалися на волю, наче пара з закипілого казана. Саме того року безліч людей мусили у лютому горі пролити сльози і розірвати на собі шати… і ніхто більше, ніж Корліс Веларіон та його шляхетна дружина принцеса Раеніс, яка могла стати, але не стала королевою.

Володар Припливів та його пані ще не зняли жалоби по коханій доньці, коли Морок прийшов до них знову, щоб забрати ще й сина. Пан Лаенор Веларіон, чоловік принцеси Раеніри, знаний за батька її дітей, був убитий на ярмарку в Прянищі клинком свого друга та супутника пана К’ярла Корея. Перш ніж оголити мечі, двоє друзів гучно сварилися — так розповідали купці князеві Веларіону, що приїхав забрати тіло сина. До того часу Корей уже втік, поранивши кількох людей, що намагалися його затримати. Дехто казав, що на нього коло берега чекав корабель. Більше його ніхто ніколи не бачив.

Обставини вбивства лишаються таємницею до сього дня. Великий маестер Мелос пише тільки те, що пана Лаенора убив у сварці один із його надвірних лицарів. Септон Євстахій повідомляє ім’я убивці та твердить, що його спонукали до такого вчинку ревнощі. Адже Лаенор Веларіон дотоді вже обтяжувався товариством пана К’ярла, бо зачарувався новим улюбленцем — юним вродливим зброєносцем шістнадцяти років. Грибочок, як зазвичай, схиляється до найзловіснішого пояснення: мовляв, принц Даемон заплатив К’ярлові Корею за позбавлення принцеси Раеніри її чоловіка, домовився про корабель для нього, а тоді перерізав горлянку і віддав морю. К’ярл Корей, лицар надвірної княжої дружини з порівняно невисокого роду, був відомий панськими смаками при селянських статках, любив грати і ставити чималі заклади. Це додає певної вірогідності оповіді блазня, хоча доказів ми не маємо ані нитки, як не мали їх і тоді — хай Морський Змій навіть призначив нагороду в десять тисяч золотих драконів будь-кому, хто приведе його до К’ярла Корея чи доправить убивцю батькові вбитого на відплату.

Та й на цьому лихі події того клятого року ще не скінчилися. Наступна сталася у Припливі, коли ховали пана Лаенора — король та двірські вельможі саме прибули до Плавня відвідати поховальне вогнище, багато з них на спинах своїх драконів. (А драконів там зібралося чимало; септон Євстахій навіть писав, що Плавень того дня неначе перетворився на нову Валірію.)

Жорстокість дітей відома усім і не становить таємниці. Принцові Аегону Таргарієну було тринадцять, принцесі Гелаені — дванадцять, принцові Аемонду — десять, а принцові Даерону — шість. Аегон і Гелаена були драконовершниками; Гелаена літала Вогнемрією — драконицею, що колись носила на собі Раену, «чорну наречену» Маегора Лютого; а про молодого дракона Сонцежара, що належав її братові Аегону, казали, що прекраснішого доти не бувало на землі. Навіть принц Даерон не лишився без дракона — він мав прегарну блакитну драконицю на ймення Тессаріона, хоча й не сідав ще на неї верхи. Дракона бракувало тільки середульшому синові — принцу Аемонду; але його милість король мав надію виправити сю нестачу і запропонував, щоб двір перебув якийсь час на Дракон-Камені після поминок. Під Драконощовбою мало знайтися чимало драконових яєць, а до них ще й кілька молодих, щойно налуплених тварин. Принц Аемонд мав нагоду зробити свій вибір — як казав король, «аби ж малому стало хоробрості».