Слава ЗСУ!

Та Аемондові Таргарієну вже і в десять років хоробрості було не позичати. Насмішкуватість короля боляче його вжалила, і принц вирішив не чекати на поїздку до Дракон-Каменя. Нащо йому недолугий дрібний вилупок чи якесь дурне яйце? Адже просто там, у Припливі, є дракон, гідний його — найстаріша, найбільша, найжахливіша дракониця у світі на ймення Вхагар.

Навіть синові дому Таргарієн буває небезпечно наближатися до незнайомого дракона, а надто до старої лютої дракониці, яка нещодавно втратила вершника. Аемонд розумів, що батько і мати ніколи б не дозволили йому лізти на Вхагар, якби знали про його намір — і саме тому подбав, щоб вони не дізналися. Вислизнувши з ліжка вдосвіта, коли всі спали, він прокрався до великого зовнішнього дворища, де годували і тримали Вхагар та інших драконів. Принц сподівався осідлати Вхагар потай від усіх, але коли вже підкрадався до неї, позаду залунав хлопчачий голос:

— Ану не чіпай!

Голос належав наймолодшому з його зведених небожів — Джофрі Веларіонові, трьох років від народження. Джоф завжди вставав з ліжка мало не затемна, а того ранку вибрався надвір побачитися зі своїм молодим драконом Тираксесом. Побоюючись, щоб малий не здійняв тривогу, принц Аемонд дав йому ляпаса, нагримав, наказав мовчати, а тоді штовхнув спиною в купу драконячого посліду. Поки Джоф верещав і галасував, Аемонд побіг до Вхагар і видерся їй на спину. Згодом він розповідав, що так боявся бути пійманим, аж забувся боятися драконового вогню та зубів.

Назвіть це зухвалістю, назвіть безумством, назвіть щастям, волею богів або примхою драконів… бо хто може знати, що робиться у розумі вогняного звіра? Достеменно ми знаємо лише ось що: Вхагар заревла, скочила на ноги, страшно здригнулася… а потім розірвала ланцюги і злетіла. Так юний Аемонд Таргарієн став драконоїзником: перш ніж сісти на землю, він двічі облетів навколо башт замку Приплив.

Але коли принц нарешті приземлився, унизу на нього чекали сини Раеніри.

Коли Аемонд злетів у небо, Джофрі побіг по своїх братів, і на його заклик з’явилися як Джак, так і Люцек. Принци Веларіони були молодші за Аемонда — Джакові було шість, Люцекові п’ять, а Джофрі усього три — але ж їх було троє, і всі озброїлися дерев’яними мечами з навчального двору. Утрьох вони напали з неабиякою люттю. Але й Аемонд завзято оборонявся: ударом кулака зламав Люцекові носа, викрутив меча з Джофових рук і загилив ним Джакові по потилиці, змусивши впасти на коліна. Молодші хлопчаки відступили побиті, спливаючи кров’ю, а принц почав із них кепкувати, називаючи Моциками. Джак був уже досить дорослий, щоб зрозуміти образу, і ще раз налетів на Аемонда, та старший хлопець знову заходився жорстоко його лупцювати… доки Люцек не прийшов на допомогу братові. Малий вихопив свого кинджала і порізав Аемондові обличчя — та так, що вийняв йому праве око. Потім набігли стайнярі та розтягли бійку; принц судомився на землі, виючи від болю, а поруч жахливо ревла Вхагар.

Король Візерис зробив спробу залагодити справу і домогтися миру. Він звелів кожному хлопчакові принести належні за звичаєм вибачення своїм супротивникам з іншої сторони, але матерів ті вибачення не задовольнили. Королева Алісента вимагала вирізати око Люцерисові на знак помсти за втрату ока Аемондом. Раеніра чути про те не хотіла, зате наполягала, щоб принца Аемонда допитали «якнайсуворіше», де це він чув, як її синів називають «Моциками». Адже кликати їх так означало визнавати байстрюками без жодного права на успадкування престолу… а її саму звинувачувати у державній зраді. Під тиском короля принц Аемонд зізнався, що це його брат Аегон сказав йому про Моциків, а коли спитали принца Аегона, той просто відповів: «Та всі ж знають. Погляньте на них самі.»

Зрештою кінець допитові поклав король Візерис, заявивши, що не хоче нічого чути. Нікому не виймуть жодного ока — так наказав він… але якщо хтось — «чоловік, жінка чи дитина, хоч посполитий, а хоч особа королівської крові» — ще раз назве його онуків «Моциками», тому видеруть язика гарячими обценьками. Далі його милість наказав своїй дружині та доньці поцілуватися і обмінятися обітницями любові та родинної прихильності. Але їхні облудні посмішки та порожні слова не обдурили нікого, крім короля. Що ж до малих, то згодом принц Аемонд полюбляв казати, що за втрачене око здобув собі дракона, а тому вважає себе цілком задоволеним.

Щоб запобігти подальшій ворожнечі та покласти край «ницим чуткам і мерзенним наклепам», король Візерис наказав королеві Алісенті та її синам повернутися з ним до двору, тоді як принцеса Раеніра повинна була відтоді лишатися на Дракон-Камені разом зі своїми дітьми. Її захисником мав служити пан Ерик Каргил з Королегвардії, а Ламай-Кістки мусив повернутися до Гаренголу.