Слава ЗСУ!

— Еленча! Сюди! Сюдою!

Дзержка пересунула скриню, здерла зі стіни шкуру зубра, відчинила заховані за нею дверцята. З-за дверцят повіяло цвіллю і холодом.

— Пані Дзержко!

— Швидко, нема часу! Хід доведе тебе до струмка. Сховайся там, не виходь, доки… Доки все не скінчиться. Швидко, дівчино!

— А ти? Я тебе не лишу!

— Давай у хід! Негайно! Не смій мене не слухати! Іди, дитино, іди…

Дзержка зачинила дверцята, замаскувала їх шкурою і скринею. Зірвала зі стіни в сінях рогатину. І вискочила на подвір'я.

Вона не встигла побачити нічого, крім мерехтіння смолоскипів, з яких сипалися іскри. На самому порозі її збив з ніг кінь на скаку, вона полетіла на землю з розгоном, аж дух забило. Підковані копита вдаряли по землі просто біля неї, загрожуючи розтоптати. Вона не мала сили ворухнутися. Хтось схопив її, потягнув. Вона впізнала. Собек Снорбейн.

— Пані… Рятуйтеся…

Більше Собек Снорбейн сказати не встиг. Зойкнув, упав на коліна, з рота бризнула кров. Дзержка побачила вістря списа, що вистромилося з його грудей. Поруч промчав вершник, невиразний, мов чорний нічний птах, вона почула злосливе дівчаче хихотіння. І вигук.

— Adsumus! Adsumu-u-us!

Навколо знову загупали копита, заклубилося від вершників. Чорних Вершників.

— Adsumu-u-us!

Прямо на неї, простягаючи руки, бігла жінка в сорочці. На очах Дзержки Чорний Вершник розтрощив їй голову ударом меча. Дзержка зірвалася на ноги, але на неї знову наїхали і збили з ніг. Її припідняв аркан, руки в залізних рукавицях. Вона повисла між двома кіньми. Третій на неї навалився.

— Де дівчина?

Дзержка сплюнула. Щось свиснуло, в очах сяйнуло. Вона зіщулилася від болю.

— Де дівчина?

Бич знову впав, шмагнув. Вона завила. Її зойк змішувався з іншими криками, які долинали з боку стаєнь і стодол.

— Де дівчина?

— Ви її не дістанете… Її тут нема… Вона далеко.

Чорний Вершник нахилився до неї з сідла. Дзержка побачила його очі. Пташині й недобрі, лихі.

— Твоїх пахолків, конюхів, дівок і дітваків, — сказав він, — я наказав замкнути в стайні. Я спалю їх там, спечу разом з усіма твоїми кіньми. Якщо не скажеш, де дівчина, я всіх підсмажу живцем.

— Ти її не дістанеш, — повторила вона, випльовуючи кров, що текла з розрубаних бичем губ. — Ти ніколи її не знайдеш і ніколи не зумієш її скривдити.

Вершник відвернувся, віддав наказ. Ніч тут же вибухнула гарячим подмухом, засвітилася червоним блиском великого вогню. І моторошним криком, голосом, який не зміг заглушити гул пожежі. Вереском тварин, котрі згорали живцем. І людей.

«Боже, прости мене, — подумки повторювала Дзержка. ховаючи голову в плечі під ударами батога. — Боже, прости гріх. Але вони би вбили Еленчу… А людей і коней однаково би спалили…»

Вогонь бухав аж у небо. Стало світло як удень. Але Дзержка не бачила нічого. Вона була немов сліпа.

Її повалили на землю. Сирівцем скрутили ноги в щиколотках. Кінь заіржав і затупотів, ремінь натягнувся, вона відчула, як смикнуло, потягнуло по землі.

— У тебе останній шанс, конярко, — долинув звідкись згори злий голос Чорного Вершника. — Скажеш, де дівчина, і я подарую тобі швидку смерть.

Дзержка стиснула зуби. «Зараз знову буду з тобою, Збилюте, — швидко подумала вона. — Трохи помучуся, нічого, витримаю. І знову буду з тобою».

Хтось крикнув, хтось свиснув, кінь кинувся учвал. Світ в очах Дзержки перетворився на довгу вогнисту лінію. Дрібне каміння здирало шкіру, як рашпіль.

Після третього повороту вона знепритомніла.

* * *

— Буде жити, — сухо встановив викликаний у Сьроду чернець, інфірмарій з монастиря Менших Братів. — Виживе, якщо Бог дозволить… Нова шкіра з часом рани покриє. Позростаються і заживуть, дасть Бог, кості та суглоби…

— Ходити зможе? — запитав, покусуючи вус, лицар Трістрам Рахенау, пан на Букові. Його син, Парсіфаль, заглядав з-за його спини.

— На коні їздити зуміє? Вона ж конярка, з коней живе. Зуміє на кульбаку?

Францисканець покрутив головою, глянув на Еленчу.

— Не знаю… — він запнувся. — Може. Може, колись, з ласки Божої… Страшенно вона понівечена… Щастя, шляхетний пане, що ви з дружиною вчасно на поміч прискали, тамтих наполохали… А то б…

— Сусідська поміч, звичайна річ, — буркнув у відповідь Тріс- трам Рахенау. — Також, ясна справа, хай тут, у мене в станиці, лежить і курується. Поки не одужає, на ноги не стане, а її люди Скалку не відбудують. Гм, чудо се, що вони з тієї стайні вирвалися, а то б усі там так і погоріли, ніхто б живий не лишився. І більшість коней зуміли втекти з пожежі… Клянуся честю, чудо се, істинне чудо.