Слава ЗСУ!

Два дні з'їзду минули непомітно, залишалася тільки одна справа, справа непроста, яка внесла серйозний розбрат між роди Бішофсгеймів і Стерчів. Про домовленість, здавалося, годі було й мріяти. Але канонік Генріх і Апечко Стерча, головуючий, мали голови не для краси. Щоби зробити загальну атмосферу більш спокійною, канонік змовив довгу і нудну молитву латиною, а Апечко запропонував влаштувати жалобну тризну за упокій душі родичів і друзів, котрі полягли за віру в боях із гуситами, — зокрема за Гейнемана Барута, Гавейна Рахенау, Рейнхарда Бішофсгейма і Єнча Кнобельсдорфа, на прізвисько Пугач. Жалобні урочистості тривали день і ніч, а відновлення нарад довелося відкласти на деякий час — доти, доки всі жалібники не прийдуть до тями.

Парсіфаль Рахенау участі у пиятиці не брав: молодим і неопоясаним цього не забороняли, але й не заохочували до цього. Тож Парсіфаль волів податися на обхід валів і стаєнь. Раптом, на превелике своє здивування, він помітив свого приятеля, Генріха Барута, який шпарко йшов йому назустріч і вів…

Свою кузину. Світловолосу Офку фон Барут.

— Представляю, — видихнув захеканий Шпачок, багатозначно при цьому підморгуючи, — мого приятеля і товариша по зброї, Парсіфаля фон Рахенау, сина пана Трістрама з Букова. Говорю тобі, Офко, годі й шукати відважнішого, ніж він. Без похвальби кажу, я теж проти чехів воював, ба, з чарівниками і чарівницями довелося мати справу… Але він! Не повіриш! Він проти орд єретика Амброжа ставав під Находом, як стій зі мною — проти ста. А на стінах Клодзькао, ти навіть не повіриш, дівчино! Хоч і поранений, стікаючи кров'ю, він безстрашно чинив опір єретикам, які штурмували Клодзько. Сам пан Пута з Частоловиць його потім обійняв!

Щоки Парсіфаля покрилися карміновим рум'янцем. І річ була навіть не в тому, що Шпачок брехав як по нотах. Парсіфаль просто не міг не червоніти, коли бачив панну, її великі горіхові очі та кирпатий, усіяний ластовинням носик. Це було найкрасивіше ластовиння, яке Парсіфаль будь-коли бачив у житті.

— Я вас залишаю, — швидко мовив Шпачок. — Побалакайте собі. А мене чекають важливі справи.

Вони залишилися самі. А Парсіфаль. який ще хвилину тому готовий був віддати приятелеві півкоролівства, тепер відчував, що охоче натовк би йому носа. Хоч як він хотів, проте не міг себе побороти і видобути із себе якісь слова. Упевнений, що панни прислуховуються тільки до доладної мови трубадурів і мандрівних лицарів, зараз він почував себе останнім дурнем.

Віяв теплий вітер, у рові самозабутньо кумкали жаби.

— Ви були поранені, так? — обірвала жахливу тишу Офка, наморщивши веснянкуватий ніс. — Покажіть, де.

— Ні! — Парсіфаль аж підскочив.

— Не можна, — швидко додав він, — вихвалятися. Хвалько не гідний лицарського пояса.

— Але ж ви билися?

— Бився.

— То ви відважний? Сміливий?

— Не годиться хва…

— Побачимо, чи ви такий сміливий, — Офка нахилилася над ровом. — О! Злапайте для мене оцю жабу.

— Жабу?

— Ну я ж кажу. Отую велику. Дякую. А тепер з'їжте її. -Що?

— З'їжте її. Поглядимо, чи вам стане сміливості. Парсіфаль затис жабище в кулаку. Заплющив очі. І відкрив рота.

Офка фон Барут схопила його за руку, видерла жабу, жбурнула її у воду. І почервоніла як вишня.

— Простіть мені, прошу, — вона схилила голову. — Я не так хотіла… Зовсім не так. Правду про мене кажуть, що я плоха…

— Ви не… — ковтнув слину Парсіфаль. — Ви не плоха, пані. Ви… Офка підняла голову. Її горіхові очі стали ще більшими, ніж були.

— Ви гарна.

Офка довго дивилася на нього. А тоді втекла. З'їзд поновили, спір Бішофсгеймів зі Стерчами, який, як здавалося, було неможливо вирішити, врешті-решт закінчився домовленістю. Парсіфаль слухав п'яте через десяте. Він витав у хмарах. Снив наяву.

— Ми, Генріх Ландсберг, схоластик немодлінської колегіати, усім вірним Христа, до яких дійде цей документ, засвідчуємо, що Бургард Менцелін, управитель належного панові Гюнтеру фон Бішофсгейму маєтку в Нівнику, був позбавлений життя Дітером Гакстом, армігером пана Вольфгера фон Стерча. За цей злочин пан фон Стерча і Дітер Гакст згодилися виплатити на користь родини вбитого покутну суму у затвердженому панами лицарями розмірі сорока гривень. Суму п'ять гривень одержить додатково парафія костелу в Нівнику. Закликаний на допомогу хірург не одержить нічого, позаяк допомога жодного результату не дала. На знак угоди воздвижений буде на місці злочину покутний хрест коштом згаданого армігера Гакста, а на хресті сім буде викуто знаряддя злочину, себто сокира. Цим самим доходить до примирення між винуватцем злочину та родиною убієнного, а також згаданими панами лицарями. Учинено шостого дня червня року Ласки Божої тисяча чотириста двадцять дев'ятого.