Слава ЗСУ!

Тим більш дивно, що вони повернулися. Від середини адвенту Еленчі знову почали снитися кров, убивства та пожежі. І Рейневан. Рейнмар з Беляви. Рейневан приснився Еленчі Штітенкрон кілька разів, за настільки страхітливих обставин, що вона почала згадувати його у вечірній молитві. «І його також, як і мене, візьміть під свою опіку», — повторювала вона подумки, схиляючи голову перед невеликим вівтарем, перед Пієтою та святим Сверадом. «І йому також, як і мені, додай сили, обдаруй розрадою», — повторювала вона, дивлячись на різьблене обличчя Скорбної Матері. «Як мене, так і його обережи посеред ночі, будь йому щитом і захистом, будь сторожею невсипущою. І дай мені ще хоч раз його побачити», — додавала вона у ще глибших думках, так тихо і так потаємно, щоб ні Пресвята Заступниця, ні святий не звинуватили її в занадто світських думках.

Шістнадцяте січня 1429 року, неділя перед святим Антонієм, була для шпиталю таким самим робочим днем, як і будні, бо роботи несподівано побільшало. Чеські гусити, про яких так багато говорилося весь грудень, підступили під Олаву в день Трьох Царів, а наступного дня ввійшли в місто. Обійшлося, всупереч деяким чорним та панікерським прогнозам, без штурму, бою і кровопролиття. Людвік, князь Олави та Нємчі, повівся так само, як і за рік до того, — уклав із гуситами угоду. Вигідну для обох сторін. Гусити пообіцяли не палити і не плюндрувати князівські маєтки, а князь — взамін за це — надав пораненим, хворим та покаліченим чехам притулок в обох олавських шпиталях. І шпиталі одразу ж заповнилися пацієнтами. Забракло нар і підстилок, матраци й сінники клали просто на підлогу. Роботи було невпрогорт, наростала нервозність, яка швидко передавалася всім, і навіть зазвичай спокійним ченцям-премонстрантам, і навіть зазвичай спокійній Дороті Фабер. Наростала нервозність. Тривога. Утома. І всепоглинаючий, паралізуючий страх перед моровицею.

Гамір, який її розбудив, Еленча спочатку прийняла за сонне марення. Зі стогоном шарпнула бумазею ковдри, перекотилась на другий бік, посунувши голову по мокрій від слини подушці. «Знову цей сон, знову мені сниться Бардо, — подумала вона на хисткій грані між сном і явою. — Штурм і різанина в Барді, чотири роки тому. Сполох дзвонів, гудіння рогів, іржання коней, грюкіт, гупання, дикий крик нападників, передсмертні зойки. Вогонь, який підсвічує пузирі у вікнах і блискотливою мозаїкою витанцьовує на брусованій стелі…»

Вона зірвалася, сіла. Дзвони били на сполох. Долинав крик. Відблиски пожежі підсвічували вікна. «Це не сон, — подумала Еленча, — це не сон. Це відбувається насправді».

Вона штовхнула віконниці. У кімнату, разом із холодом, увірвався сморід паленого. На ринку неподалік гучали крики із сотень горлянок, мигтіли хисткі світла сотень смолоскипів. З боку Вроцлавської брами чулися постріли. Кілька будинків поблизу вже палали, заграва виповзала на небо над Новим Замком. Смолоскипи наближалися. Здавалося, що земля стугонить.

— Що відбувається? — тремтячим голосом запитала одна із волонтерок. — Пожежа?

Будинок раптом аж затрясся, задвигтіли і затріщали під ударами ворота, рознісся дикий рик, стрілянина. Брязкіт зброї. Волонтерки і черниці почали кричати. «Тільки не це, — подумала Еленча. — Аби тільки не так, як тоді в Барді. Не кричати, не пищати, не щулитися в кутку, затиснувши голову між колінами. Не впісятися від страху, як тоді. Втікати. Рятувати життя. Господи, де ж пані Дорота?»

Знову затріщало: це вже виламано двері. Тупіт ніг. Брязкіт заліза. Верески.

— Смерть єретикам! Бий, хто в Бога вірує! Бий!

Зачаївшись у кутику сіней, Еленча бачила, як вояки та озброєний набрід вдирається в госпіс, бачила вирячені очі, спітнілі й почервонілі обличчя, зуби, вишкірені у смертоносному шаленстві. Уже за мить вона затискала долонями вуха, щоби не чути страхітливого передсмертного виття поранених. Затискала повіки, щоби не бачити крові, яка густою хвилею розлилася по сходах.

— Бити їх! Різати! Різати!

Набрід із тупотом пробіг повз неї, вона відчувала сморід поту й алкоголю. Черниці в дорміторії пронизливо кричали. Еленча кинулася до дверей, що вели у пральню. Зі шпиталю все ще долинали божевільні верески тих, кого вбивали. І дике ревіння вбивць. Вона почула гупання чобіт, темінь у пральні освітили смолоскипи.

— Черничка! Сестричка!

— Гуситська шльондра! Берімно її, хлопи!

Її схопили, повалили на підлогу. Вона шарпалася, та її втиснули між ночвами, придушили, накинувши на голову важке мокре простирадло. Вона кричала, задихаючись від їхнього смороду та запаху лугу. Чула регіт, коли вони розривали та задирали її сукню. Коли впихалися колінами поміж її стегна.