Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Гей! Що тут відбувається?! Ану припиніть! Зараз же!
Вивільнившись, вона стягнула з голови простирадло. У дверях пральні стояв чернець. Домініканець. У руці він тримав смолоскип, на рясі мав напівпанцир, на поясі — корд. Нападники поопускали голови, забурчали.
— Ви тут забавляєтеся, — гримнув чернець, — а там ваші браття розправляються з ворогами віри! Чуєте! Там, там зараз місце добрих християн! Там на вас чекає справа Божа! Геть звідси!
Нападники вийшли з опущеними головами, буркочучи і човгаючи підошвами. Домініканець встромив смолоскип у держак, наблизився. Еленча неслухняними руками намагалася обтягнути донизу задерту вище стегон сукню. Її очі сльозилися, губи сіпалися від стримуваного плачу. Чернець нахилився, подав їй руку, допоміг встати. Після чого із силою заїхав кулаком у вухо. Пральня затанцювала дівчині перед очима, підлога втекла з-під ніг. Вона знову впала; коли опритомніла, чернець уже сидів на ній. Еленча закричала, випросталася, шарпнулася. Він з розмаху ляснув її по лиці, схопив за сукню на грудях, різким рухом роздер тканину.
- Єретицька суко… — прохрипів. — От я тебе навер…
І не договорив. Рейневан перегнув його голову назад і ножем перерізав горло.
* * *
Вони збігли сходами в морозяну ніч, в засвічену червоним темряву, в якій усе ще розносилися крики і шум бою. Еленча послизнулася на обледенілих сходах і була би впала, якби Рейневан не підставив їй плече. Вона подивилася вгору, на його обличчя, подивилася крізь сльози, все ще приголомшена, все ще не впевнена остаточно, чи їй це, бува, не сниться. Ноги її не тримали, підкошувалися. Він це помітив.
— Ми повинні втікати, — видушив він із себе. — Повинні…
Ухопив її за талію, затягнув за ріг муру, у рятівний морок. Якраз вчасно. Провулком пробіг напівголий і роздягнений чоловік, а за ним із криком і ревом гналася чернь.
— Ми повинні втікати, — повторив Рейневан. — Або десь заховатися…
— Я… — їй нарешті вдалося набрати в груди повітря і подолати тремтіння губ. — Ти… Рятуй… мене…
— Врятую.
Раптом вони опинилися на ринку, біля ганебного стовпа, серед ошалілого натовпу. Еленча поглянула вверх — просто в обличчя Смерті. Зойк жаху завмер їй у горлі. «Це ж тільки фігура, — подумала вона, здригаючись. — Тільки фігура. Вирізьблена у тимпані під західним входом до ратуші Смерть у вигляді скелета, який розмахує косою. Це тільки фігура…»
З вікон палаючої ратуші стріляли. Гриміла вогнепальна зброя, зі свистом пролітали арбалетні стріли. «Це легкопоранені чехи, — згадала з приголомшливою ясністю Еленча, — легкопоранених та одужуючих розмістили в ратуші… Вони не дозволили себе роззброїти…»
Еленча йшла непевною ходою, не знаючи, куди йде. Рейневан зупинив її, міцно стиснув плече.
— Стіймо тут, — задихано вимовив він. — Треба стояти і не рухатися. Вони не звернуть на нас уваги. Вони ж наче хижаки… Реагують на рух. І на запах страху. Якщо ми не будемо рухатися, нас навіть не помітять…
Тому вони стояли. Нерухомо. Ніби статуї. Серед пекла.
Ратуша не встояла, оборону прорвали, орда напасників з ревінням увірвалася всередину. Серед пекельних, знетямлених вересків людей почали викидати з вікон, на бруківку, просто на довбні й сокири, які вже чекали на них. Кільканадцятьох витягнутих живими і напівживими вістря пік пришпилили до муру. Агонізуючих топтали, розривали на шматки. Кров текла струмками, пінилася у водостоках.
Від пожеж стало видно як удень. Горіла ратуша. Вирізьблена на тимпані Смерть ожила у танцюючих відблисках; вона шкірила зуби, клацала щелепою, вимахувала косою. Палали будинки на східному боці ринку, палали ятки за ратушею, палали суконні ряди, вогонь пожирав майстерні валонських ткачів і багаті крамниці на Марійній вулиці. Язики полум'я танцювали на фасаді й на даху шпиталю Святого Блажея, вогонь прогризав балки і гребені. Перед шпиталем височіла гора трупів, на яку весь час докидали все нові й нові тіла. Скривавлені. Покалічені. Знівечені — аж до невпізнання. Трупи волочили по ринку зашморгами, які зав'язували на шиї або кінцівках. Волоком тягнули до криниць. Криниці були вже переповнені. З них стирчали ноги. І руки. Розчепірені, простерті угору, вони ніби волали про помсту за злочин.
— Коли я… — повторювала Еленча, ледь ворушачи змертвілими губами. — Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені[17].
Вона все ще стискала Рейневанову руку, відчувала, як рука стиснулася в кулак. Поглянула на його обличчя. І одразу ж відвела погляд.
Сп'яніла від жорстокості та вбивств, наволоч танцювала, співала, підскакувала, потрясала списами із настромленими на вістря головами. Голови копали по бруківці, ними перекидалися, ніби м'ячами. Складали, немов дари, як жертву, перед групою вершників, які стояли на ринку. Коні, чуючи кров, храпали, тупали, дзвеніли підковами.
