Слава ЗСУ!

— Слухаю, ваша велебносте.

* * *

«їдемо, як на війну, — подумав Парсіфаль. — По-воєнному вишикувані, в обладунках і при спорядженні, зі зброєю під рукою, під суворим воєнним командуванням, зі строгим статутом. Досить глянути на обличчя лицаря Егберта й інквізитора, на обличчя армігерів, на інквізиторських кнехтів, які налаштовують арбалети. їдемо у бій. Учора вночі мені снилися кров і вогонь… Будемо битися як пити дати. І не десь на кордоні, а, мабуть, тут, у самому серці Шльонська, біля стшегомського гостинця, у напрямі Болькова, недалеко від села…»

— Село Хмельно, — показав Егберт де Кассель. — І корчма. Точнісінько так, як у доносі. Який твій наказ, Гжегожу?

— Оточити.

* * *

Піяв півень. Валували пси. Качки крякали, бабраючись у калабані. Співав дрізд, гуділи бджоли, дзижчали мухи над гноївкою, а сонечко світило, аж раділа душа. Селюк, що саме виходив з нужника, різко сахнувся, побачивши озброєних чоловіків, сховався за дверима з вирізаним сердечком. Баба в хустці на голові кинула граблі та чимдуж утекла, підбираючи спідницю, щоб та не плуталася між ногами. Дітвора з захватом витріщалася на зброю, одяг і спорядження армігерів та кнехтів з Копанця, котрі оточували будинки. Парсіфаль зайняв призначену йому позицію. Витер об плащ спітнілі руки, але марно, бо вони негайно спотіли знову.

— Урбане Горн! — голосно і дзвінко закричав інквізитор Гжегож Гейнче. — Виходь!

Жодної реакції. Парсіфаль ковтнув слину, обкрутив пояс, намацав руків'я меча.

— Урбане Горн! Корчма оточена! У тебе нема жодних шансів! Виходь з доброї волі!

— Хто кличе? — пролунало зсередини, з-за відхиленої віконниці.

— Гжегож Гейнче, папський інквізитор! І доблесний лицар Егберт де Кассель з Копанця!

Двері корчми рипнули, прочинилися. Кнехти підняли арбалети, де Кассель втихомирив їх жестом і коротким риком.

На порозі став чоловік, вбраний у короткий сірий плащ, запнутий блискучою пряжкою, в приталеному, обшитому срібною тасьмою вамсі і високих сап'янових чоботях. Голова чоловіка була покрита чорним атласним шапероном, ще більш вишуканим, ніж у Парсіфаля, з іще довшою і ще вибагливіше обмотаною ліріпіпою.

— Я Урбан Горн, — чоловік у сірому плащі роззирнувся. Очі в нього були проникливі, на губах — презирлива гримаса. — А де ж це панове Гейнче і де Кассель? Бо я тут навколо бачу тільки озброєних гемайнів з мармизами розбійників.

— Я Егберт де Кассель, — виступив уперед лицар. — А оточують вас мої люди, тож обійдіться без образ.

- І не будемо витрачати на них часу, — інквізитор став поруч. — Ти мене знаєш, Урбане Горн, знаєш, хто я. І прекрасно розумієш своє становище. Ти оточений, не вирвешся. Ми тебе дістанемо як не живого, то мертвого. Наша пропозиція така: уникнімо кровопролиття. Ми не варвари, а люди честі. Здайся добровільно.

Чоловік якийсь час мочав, кривлячи губи.

— Мої люди, — врешті-решт сказав він, — це шестеро чехів і четверо тутешніх, сілезців. Усі вони — найманці, пов'язані зі мною виключно грошовим контрактом і жодним іншим способом. Вони нічого не знають і жодного злочину під моєю командою не вчинили. Я вимагаю, щоб їх відпустили.

— Ти не можеш вимагати, Горне, — відрізав Гейнче. — Але я погоджуюся. їх буде звільнено. Якщо тільки на котромусь із них не висить вирок за якісь давніші злочини.

— Слово лицаря?

— Слово священика.

Горн фиркнув, стримався. Видобув з оздоблених піхов стилет, узявшись за клинок, вручив його інквізиторові.

— Я складаю зброю, — безтурботно вклонився він. — І водночас маю пропозицію. Я саме збирався замовити обід у ванькир. Замість однієї качки можуть подати три, а ці птахи на рожнах виглядали апетитно. Зволите прийняти запрошення? Ми ж бо люди честі, а не варвари.

* * *

Трійці, що обідала у ванькирі, прислуговувало тільки двоє зброєносців, пан де Кассель закликав до себе лише Яна Карвата і Парсіфаля фон Рахенау. Карвата — бо він був наближеною і абсолютно довіреною особою. Парсіфаля — бо він був новачком, молодим і зеленим, і мав туманне уявлення, про що говорилося. Щодо цього в Парсіфаля не було ні ілюзій, ні сумнівів.

— Добрий тобі видався рік, Гжегожу, — сказав Горн, вириваючи зубами м'ясо з качки, яку тримав обома руками. — У березні ти заарештував Домараска, тепер — мене. Якщо вже про це зайшла мова, Домараск ще живий?

— Не підмінюй ролі, Горне, — підняв очі Гейче. — Це я тебе допитуватиму. Я мріяв про цю хвилину чотири роки, відколи ти вислизнув мені з рук у Франкенштейні.

— Доки мені щастя сприяло, то сприяло, — покивав головою Горн. — А вже як покинуло, то остаточно. Вчора мені снилася, псякрев, дохла риба, такий сон завжди віщує невдачу. А що ти схопив мене саме зараз, нині, то це моя біда і моя невдача. Ти звик вбачати в мені гуситського розвідника. Не дивуйся, але цього разу я прибув у Шльонськ в іншій ролі. В особистій справі.